П’ятдесят років разом – багато чи мало? Подружжя Бориса Гофмана і Світлани Непомнящої, яке разом п’ять десятків років, відповідає: «Це наша радість! Наше щастя!». У них є син і двоє онуків. Теж щастя. Взагалі, слухати про радість і щастя під час війни ― це рідкість. Чи не така вже рідкість? Вони й справді щасливі. І, здається, не можуть одне без одного. Посміхаються і тримаються за руки.
Їх вітали від щирого серця усі, хто прийшов на виставку. Навіть ті, хто їх не знав до цього дня. А як не привітати, якщо якась особлива аура або енергетика відчувається поруч з ними. До цих людей хочеться доторкнутися душею.
Та й сама доля, здається, зробила все можливе, аби вони були разом:
― Ми взагалі знаємо одне одного з семи років, з першого класу. Зустрічалися ми з восьмого класу, з п’ятнадцяти років. Одружились, коли нам було по двадцять, ― розповідає Світлана.
Питаю про наболіле: як подружжя зустріло цю страшну війну? Вони обидва розповідають про той день. Кажуть, що хоча «в повітрі щось таке відчувалось» до 24 лютого 2022 року, та все ж таки звістка про початок війни стала страшною.
― Було дуже важко сприйняти це. До того ж війна почалася в день народження Світлани. Були страх і жах. Багато знайомих виїхали з Одеси. У нас багато родичів живуть у різних країнах. Вони нас запевняли, що й нам треба їхати. Навіть кричали нам про це. А ми вирішили: з Одеси нікуди не поїдемо.
Вони обидва – пенсіонери. Звісно, питаю про секрети їхнього сімейного щастя. Ось вони ― «секрети»:
― Оскільки ми любимо одне одного, ми завжди поступаємося одне одному. Чоловік у мене ловить рибу. А я пишу вірші, фотографую і займаюсь бальними танцями. Так, танцюю досі. Ми дозволяємо одне одному займатися тим, що любимо.
Світлана зізнається, що вірші почала писати завдяки чоловікові:
― Він був на рибалці. Я пішла гуляти. Дивлюся, яка краса навколо. І захотілося висловити це на папері.
Ось, думаю, як же вони щиро посміхаються, як дивляться одне на одного. Дійсно, щаслива родина.
― Якби не разом, навіть не знаю, як переживати весь той жах, що коїться, ці обстріли, прильоти. Особливо лячно було, коли все це вперше чуєш. Такий холод на душі. На початку це був жах. А тепер звикли. До всього людина звикає. Ми поруч одне з одним ― це дуже допомагає.
І знов разом зізнаються: «Мій чоловік мене завжди підтримує», «Моя дружина мене завжди підтримує». А як інакше? Інакше ― ніяк. Таке воно ― їхнє щастя.
Марія Котова
Фото авторки
Як уникнути конфлікту з сусідами через паркування у дворі? Українцям нагадали, де не можна залишати…
Коли військовий після поранення або психологічної травми не може з’явитися на військово-лікарську комісію (ВЛК), родичі…
Безпека має ціну. Українцям надійдуть рахунки за техобслуговування мереж.
У Чернігові попрощалися з Валентиною Підвербною — жінкою, яка увійшла в історію завдяки своєму материнству…
Різноколірні вставки USB портів (кабелів) - не фантазії виробників, а технічний елемент, який вказує на…
Травна система — це складний механізм, у якому навіть незначний збій може викликати серйозний дискомфорт.…