Пощастило мені нещодавно сфоткати цей металобрухт на одній з одеських вулиць. Чому пощастило? А це чудова ілюстрація до чергової теми, якої мені давненько хотілося торкнутися. Про цінності в нашому житті та їх переоцінку. Причому з часом змінюються як моральні, так і матеріальні цінності. Сьогодні – про останні.
Як це було
Коли влітку 1976 року «Комета», що відчалила від причалу морвокзалу в рейс Одеса – Херсон, несла мене з дипломом інституту зв’язку в доросле життя, я жбурнув у море не якусь там копійку чи двушку – цілий «десюнчик» втопив: мовляв, я ще обов’язково повернуся. Повернувся біженцем у грудні 2022-го. Повірте, до рідного інституту ноги принесли мене раніше, ніж я до районного соцзабезу дістався по довідку ВПО. І ось підходжу я все ближче до своєї альма-матер, з кожним кроком думками повертаючись у ті роки.
На першому курсі я мешкав у напівпідвальчику в класичному старому одеському дворі. Восени 1971-го, коли я тільки заселився, сусід посеред двору на цеглу поставив залізо від 403-го «Москвича». І взявся створювати «із лайна кулю».
Після мого першого курсу господиня квартири померла, я змінив місце проживання. Швидко пролетіли студентські роки, і ось я з дипломом під пахвою, перед від’їздом до рідних пенатів, у Херсон, пішов прощатися зі своєю Одесою. Зазирнув до пивбару «Гамбрінус» на Дерибасівській (де часто сидів із друзями), пройшовся залами музею західного і східного мистецтва. І навіть з пересторогою зазирнув у студентську їдальню на наступному від моєї бурси кварталі: там я в перший же тиждень свого перебування в Одесі знатно отруївся чимось, приготованим на машинній, ймовірно, олії.
Ну і як тут не зайти – всього лише через дорогу – до мого першокурсного одеського двору, дворового туалету – гальюн згадати. Благо, ніяких, як зараз, воріт із кодовими замками тоді на вході в одеські двори ще не було. Заглядаю, а там красень «Москвич-403» стоїть і сусід біля нього крутиться, милується. Колеса нові, скло, усередині все честь-по-честі, пофарбований у зеленуватий такий колір (в народі його називають «колір гусячого проносу»). Привітався я, він упізнав мене, пожартував: «Поки ти, каже, п’ять років у черзі по диплом стояв, я он яку ластівку склав. Не виїжджав ще, номери через тиждень обіцяють дати. Приходь, – посміхнувся сусід,- до інституту підкину. Занедорого».
Мрії про машину і гарнітур
Вдумайтеся: п’ять років людина йшла до своєї мрії. П’ять років щодня після роботи і у вихідні вона по гаєчці і по болтику збирала машину. Але я додам: лише п’ять років. А інакше, щоб тоді стати автовласником, потрібно було мати те ще щастя. Запишись у чергу і розраховуй років через десяток отримати право на купівлю автомобіля. Хочеш швидше? Шукай того, кому шара підвалила у вигляді виграшу машини за лотерейним квитком. Платиш дві ціни (машини, не квитка) – і рули собі на здоров’я. На цьому тлі мої три роки в черзі на румунський гарнітур у вітальню – це дрібниці життя, як пил для моряка. У тому ж 1976-му я одружився, і наші батьки в складчину подарували нам цей гарнітур. Точніше, пообіцяли подарувати. Обіцянку вони виконали 1980 року, коли підійшла наша черга – із щотижневими відмітками в журналі, нічними чергуваннями і криками на кшталт «вас тут не стояло!»
***
Такі ось були матеріальні цінності того часу. І щастя, що від усього цього ми пішли. І символ цього відходу – іржавіючі на одній з одеських вулиць останки того, що колись було символом далеко не всім доступних матеріальних цінностей.
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
Читайте також:
