Її першим учням по 70 років: вчителька з Одещини у свої вісімдесят з «хвостиком» навчається сама і вчить інших

Коли здається, що час зупинився

Майже десять років минуло відтоді, коли, здавалось, час зупинився. Олена Маргаза, серце якої завжди билося в унісон із серцями її учнів, завмерла на кушетці в хірургічному кабінеті. Захмарене чоло хірурга віщувало недобре. Нарешті, важкі слова впали, наче камені:

– Розумієте, я бачу у вас ще другу пухлину. Треба їхати в Одесу, до досвідченого хірурга-онколога.

– Ні, – тихо, але твердо промовила вчителька, – не поїду. В Одесі в мене нікого немає, кому я там потрібна? Сімдесят чотири роки Господь дав прожити – і за це дякую.

– Не кажіть так. Я дам направлення до блискучого одеського хірурга Сергія Васильовича Мєрлича. Це людина з великим серцем.

– Сергійко Мєрлич? Це мій колишній учень, я була його класною керівницею.

– Тим більше – їдьте негайно.

Справедливі оцінки виставить життя

Дорогою до Одеси спогади, наче кінострічка, розгорталися перед внутрішнім зором колишньої вчительки. Особливо яскраво постав той день, коли до неї завітав вже студент-медик Сергій Мєрлич, і вона одразу відчула – щось важке у юнака на душі.

До Олени Дмитрівни учні завжди линуть як до вогника – погріти душу, попросити поради.

«Знаєте, – зізнався тоді юний Сергій, – навчання в медуніверситеті – це моє життя, але є одна прикрість. Як би старанно я не вчився і вичерпно не відповідав на іспитах, вище четвірки не ставлять. Хлопці кажуть, якщо хочеш найвищу оцінку – поклади гроші в залікову…».

Вчителька, чиїм життєвим кредо завжди була чесність, міцно стиснула його руку: «Сергію, давай ми домовимось: не брати до серця оцінки в інституті. Справжню оцінку твоїм знанням поставить саме життя. Ось побачиш».

Сьогодні Сергій Мєрлич – завідувач відділення абдомінальної онкохірургії в Одеському регіональному клінічному протипухлинному центрі, кандидат медичних наук.

Олена Дмитрівна, перебуваючи у лікарні, з гордістю дивилась на свого учня: яку величезну відповідальність він несе на своїх плечах, з якою повагою до нього ставляться колеги та пацієнти. Отже, це правда – оцінку дає життя.

Десять років промайнуло після тієї доленосної операції.

Після одужання Олени Дмитрівни учні – всі шість випусків – влаштували справжнє свято життя і замовили на честь 75-річного ювілею вчительки вечір у ресторані. Весело разом погуляли.

Математика трьома мовами і у вісімдесят з «хвостиком»

День народження Олени Дмитрівни, яке вона святкує напередодні Нового року, – це справжнє диво. З ранку до вечора телефон безперервно дзеленчить, а хвіртку протягом дня відчиняють колишні учні, вже поважні люди, з букетами квітів.

Олена Дмитрівна працювала у незвичайній школі міста Рені, де після війни всі предмети викладалися молдавською мовою. Тут навчались не лише городяни з молдавських сімей, а й дівчата та юнаки з чотирьох молдавських сіл Ренійського району, а також найближчих сіл Молдавії.

Згодом, у сімдесяті, почали набирати й російські класи. Двомовним багатоголоссям тут лунали дитячі голоси.

Олена Дмитрівна викладала математику молдавською.

– Коли мені дали перший російський клас, сталася кумедна історія, – згадує вчителька. – Викладаю складну тему і посеред уроку раптом усвідомлюю, що непомітно для себе перейшла на рідну молдавську. Але діти навіть оком не повели, продовжуючи ловити кожне слово. Розумієте, двомовність для них була природна, як дихання. Згодом я вже легше переходила з однієї мови на іншу. А зараз у свої вісімдесят із «хвостиком», уявіть собі, я вчусь викладати математику українською – коли до мене приходять учні «підтягнути предмет». Ніяк не можу запам’ятати, наприклад, термін «розгорнутий кут». Отже, і учні допомагають мені вчитися.

Разом пуд солі з’їли

Перед Новим роком ми завітали до Олени Дмитрівни з її колишньою ученицею, а нині 74-річною пенсіонеркою Оленою Вакарчук, яка не втомлюється згадувати щасливі шкільні роки.

– Олена Дмитрівна не лише викладала математику, вона відкривала перед нами нові горизонти, – розповідає пані Олена. – Ми багато разом подорожували, завдяки їй побачили неповторну красу Одеси, доторкнулися до історії Полтави, відчули дух старовинного Ізмаїла. Але найсвятіший спогад, який я бережу в серці, – наш випускний. Та мить, коли ми всім класом зустрічали світанок над Дунаєм. Ми, народжені в повоєнні 1949-1950 роки, сьогодні вже сивочолі мудреці, але всі залишаємося її дітьми.

А про що згадує сама Олена Маргаза? Що для неї є найважливішим у житті?

– Повірте, це не уроки математики і не педагогічні наради, – відповіла вчителька. – Пам’ять зберігає лише кумедні історії з життя учнів та вчителів. У нас був ще той «Єралаш». Пам’ятаю, як у дворі школи відбувся кулінарний конкурс. Усі класи готували різні страви на багаттях: хто рибу, хто картоплю. Мені доручили приготувати щось із курки. Треба ж було відволіктися на хвилину – вчитель хімії Борис Захарович вирішив допомогти і кинув у казан жменю солі. Хоча страву я вже добре посолила. Ви б бачили, як з кожною ложкою у всіх кривились обличчя. Але все принципово з’їли – хіба ми могли програти конкурс? Реготали потім до сліз. Отже, недаремно про справжніх друзів кажуть: разом пуд солі з’їли.

Антоніна Бондарева

Читайте також:

• Як дожити до ста: секрети довголіття 102-річної української вчительки
• У чому секрет ясенівських пряників: як вчителька з Подільщини передає онукам сімейні традиції