Про кремлівську пропаганду
Сьогодні більшість громадян РФ голосно або мовчки підтримують цю війну. Ви уявіть собі, що коїться в їхніх головах, якщо вони знають, що щодня вже майже впродовж тисячі днів і ночей випущені ними важкі снаряди розривають українську землю й серця людей.
Коли ж вони такими стали? Як можуть брати до рук зброю та йти в іншу, як вони раніше наголошували, «братерську» країну.
Війна за мову? Ні. Війна Путіна з Україною? Ні. Ми, громадяни України усіх національностей, сьогодні протистоїмо саме громадянам РФ, а не якійсь конкретній особі або особам.
Так, психіка кожної людини вразлива й піддається впливу пропаганди. І саме дуже високооплачувана, побудована на тотальній брехні антиукраїнська пропаганда відіграла свою вирішальну роль щодо початку російсько-української війни, яка розпочалася в лютому 2014 року. І для цього, щоб усвідомити, як взагалі війна могла розпочатися, треба повернутися до її передумов і витоків.
Як ми рухалися до ЄС
Детонатором до початку агресії проти України для російських можновладців став Євромайдан або Революція гідності — акції протесту людей в Києві та інших містах нашої країни, що розпочалися в листопаді 2013 року на тлі відмови тодішнього уряду часів Януковича від підписання Угоди про асоціацію між Україною та Єросоюзом.
Не можна, звісно, стверджувати, що на той момент усі українці поділяли точку зору щодо інтеграції нашої держави до Європейського Союзу. Але переконливо можна констатувати, що в листопаді 2013-го переважна більшість громадян була якщо не «за», то принаймні не проти асоційованого членства з ЄС.
До речі, базові принципи щодо асоціації між Україною та ЄС були закладені давно, можна сказати, на зорі становлення нашої держави і були закріплені Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їхніми державами-членами, а також Стратегією інтеграції України до ЄС від 1994-го та 1998 років, відповідно. А загалом лише впродовж 2007-2012 років було проведено 21 раунд переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
Про «торговельну війну»
І, звісно, тут не обійшлося без втручання Росії. Вона почала заважати підписанню відповідної Угоди ще в липні 2013-го своїм улюбленим методом — шантажем та економічним тиском, безпідставно запровадивши торговельну експортну блокаду України та розпочавши тотальну перевірку всіх транспортних засобів, які перевозили продукцію українських товаровиробників на територію РФ. А в середині серпня того ж 2013 року митна служба Росії внесла до переліку «ризикових» усіх українських імпортерів. Внаслідок таких дій на прикордонних пропускних пунктах при в’їзді до Росії утворилася черга із сотень фур та залізничних вагонів з українськими товарами. Росіяни шантажували, граючи на економічному та людському факторах.
Невдовзі команді Азарова якимось чином вдалося про щось з Росією домовитися, й «торговельна війна» закінчилася.
Втім, росіяни не заспокоїлися і не змирилися з наміром України укласти Угоду про асоціацію з ЄС. «Найдосвідченіший економіст», колишній співробітник радянського КДБ та директор Будинку радянсько-німецької дружби в Дрездені під прикриттям Путін навіть заявив, що в разі асоціації України з ЄС Росія змушена буде обмежити рух українських товарів на свою територію через те, що під нашим маркуванням насправді піде потік продукції Євросоюзу, що боляче вдарить по російському товаровиробнику. Досі не можу зрозуміти, що він мав на увазі? Припустімо, що такі факти й справді мали місце. Але до чого тут російські виробники? Якщо Росія імпортує ту чи іншу продукцію з якоїсь країни, то її точно не виробляє й не реалізовує на зовнішньому ринку російський товаровиробник. І, як висновок, не має через це ніякого прибутку. Тобто виходить, що, за твердженням Путіна, ввезення в країну суто українських товарів не вдаряло по власному виробникові, а іноземної продукції під українським брендом — вдарить. Нісенітниця якась виходить з вуст кремлівського дідуся.
Але так чи інакше, наприкінці листопада 2013-го у Вільнюсі Янукович Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом не уклав. По відеокадрах, знятих на Саміті Східного партнерства, в моїй пам’яті особливо закарбувався момент, коли в кулуарах переляканий тодішній президент України розмовляє з колишньою канцлеркою Німеччини Ангелою Меркель та президентом Литви Далею Грибаускайте. Вони напружено дивляться на нього, а він хитає головою, жестикулює та демонструє, що хтось на нього тисне і він залишився з ним сам на сам. Хто на нього тиснув, було зрозуміло — «старший брат з Москви». Вже тоді на душі чомусь стало тривожно. І, як виявилося, не даремно. На порозі України стояла війна. І вже не «газова» й не «торговельна», а справжня кривава.
В’ячеслав Діордієв
Далі буде
Читайте також: