Кілька років тому ми вже розповідали про унікальну сімейну пару з Кривого Рогу – Людмилу та Віктора Кадченків.
На честь ювілею Віктор та Людмила погодилися поділитися рецептами сімейного довголіття та взаємопідтримки, особливо цінними у воєнний час.
Ми поважаємо інтереси одне одного
Звичайно, за півстоліття спільного життя Віктору та Людмилі, як і всім парам з таким солідним стажем, довелося пережити чимало труднощів та випробувань. Насамперед це економічні проблеми, з якими довелося зіткнутися молодій сім’ї з двох представників «бюджетних» професій: інженера та викладача.
Були й психологічні притирання, адже незважаючи на дати народження, що збігаються, Людмила Петрівна з Віктором Івановичем – майже повні протилежності за характером, смаками та уподобаннями.
– Чоловік – стовідсотковий технар, я – гуманітарій, він – мовчазний, я – люблю поговорити, чоловік може цілодобово пропадати на риболовлі, ночуючи в наметі, а мені подобаються «світські» походи в театр, на виставку, в кафе, – з усмішкою розповідає Людмила Кадченко. – Але при цьому ми розуміємо та поважаємо інтереси одне одного. В нашій сім’ї головні цінності – довіра та свобода вибору, так само ми виховали і дітей. Крім того, у критичних ситуаціях ми завжди знаємо, що можемо покластися одне на одного – і це найважливіше.
Сім’ю згуртувала війна
Глобальним та абсолютно «позаплановим» (як і для більшості українців) випробуванням для подружжя стала війна. Спочатку вони, як і всі, були в шоці та розпачі: що робити, куди тікати, тим більше, що Дніпропетровщина – прифронтовий регіон, який межує одразу з кількома областями, де ведуться активні бойові дії. Власні тривоги посилювалися переживаннями за дітей та єдиного онука Богдана, які на момент початку війни були у Києві. Але з усвідомленням того, що ця ситуація – не на тиждень і не на місяць, Людмила Петрівна та Віктор Іванович зрозуміли, що треба опанувати себе і якось планувати своє життя далі, інакше через стрес можна втратити й без того не залізне здоров’я.
Для початку подружжя вирішило залишитися в Україні, хоча була можливість вирушити до Болгарії, куди їх кликала дочка Ірина, яка виїхала за кілька місяців після початку війни.
– Звичайно, через новини та обстріли було дуже страшно й тривожно, – зізнається Людмила Петрівна. – Але ми – люди у віці, й дуже прив’язані до своєї квартири, способу життя, звичок, оточення. Тому розсудили, що для нас набагато більшим стресом стане переїзд. До того ж син із сім’єю живе у Києві, тому нам не хотілося їхати від онука.
Допомагають риболовля і плетіння маскувальних сіток
Відновити, наскільки це можливо в наших реаліях, душевну рівновагу подружжю Кадченків допомогли звичні заняття та хобі.
Для Віктора Івановича це риболовля, для Людмили Петрівни – виготовлення різного хенд-мейду та плетіння маскувальних сіток.
– Коли я щось роблю руками: печу та розмальовую імбирні пряники або шию стильні джинсові сумки зі старих джинсів, я настільки захоплююся, що ці кілька годин не чую повітряних тривог і не думаю про новини з фронту, – розповідає Людмила Кадченко. – Ну а плетіння маскувальних сіток – це окрема історія. Оскільки ми зустрічаємося на базі вишу, де я пропрацювала викладачем англійської мови 40 років, у нас утворився своєрідний клуб однодумців. Тому від зустрічей з колегами подвійний ефект: і корисною справою займаємося, і душевно спілкуємося.
Ну і, звичайно, випробування війною вкотре показало подружжю, наскільки вони важливі одне для одного, і що між ними, крім взаємодопомоги та підтримки, все ще є любов.
– Перед раптовою загрозою втратити те, що тобі дороге, набагато більше починаєш цінувати все, що маєш, – зізнаються наші герої. – Так сталося і з нами: життя йшло звичною колією, але стресова ситуація ніби проявила в нас наші найкращі якості: й доброту, й співчуття, й вміння слухати та вчасно розрядити напружену ситуацію гумором. Тому ми продовжуємо йти по життю разом, керуючись словами Антуана де Сент-Екзюпері: «Любити – це не означає дивитися одне на одного, любити – значить разом дивитися в одному напрямку».
Ірина Лебединець
Читайте також:
