Четвер, 20 Січня, 2022
ГоловнаСтаттіIсторія життя: вірші до ЗАГСу довели

Iсторія життя: вірші до ЗАГСу довели

Этот материал также доступен на русском языке
Iсторія життя корінного дніпрянина Володимира Рудова – журналіста, письменника і поета, який 26 грудня відзначив свій 75-й день народження.

Так склалося, що місто Дніпро славиться насамперед своїми досягненнями у космічній галузі, металургії та машинобудуванні. Але індустріальний мегаполіс здатний народжувати та надихати не лише передовиків виробництва, а й літераторів – з тонкою душею і талантом слова. Історія життя одного з них.

Мама була одружена двічі – з рідними братами

– У моїй долі багато цікавих поворотів, які почалися ще до мого народження. Так, моя мати, Мотрена Василівна, була заміжня двічі – за рідними братами, і причина тому – війна, – розповідає Володимир Опанасович. – З Яковом, першим чоловіком, вони одружилися перед війною, а з оголошенням мобілізації його забрали на фронт. Він загинув у Відні, у День Перемоги – 9 травня 1945 року. Згодом з армії повернувся брат Якова, мій майбутній батько Опанас Сидорович, за якого мама і вийшла заміж. Батько також пройшов усю війну, зокрема Сталінград, був поранений, контужений.

Опанас і Мотрена прожили разом тридцять років, виховавши двох синів – Миколу (сина Якова) і Володимира, героя нашого нарису.

Iсторія життя: лірик у спецівці

З раннього дитинства Володя читав книжки запоєм, вірші почав писати ще в школі.

– Читати я навчився рано, – згадує співрозмовник. – У шість років, окрім дитячих книжок, охоче брав до рук газети. У школі читав крадькома під час уроків, вчителі нерідко книжки забирали, віддаючи потім матері. До чотирнадцяти років прочитав «Ходіння по муках» Олексія Толстого і страшенно захопився поезією, яка була тоді в моді. Не знати імен Євтушенка, Рождественського, Вознесенського, інших «шістдесятників» вважалося чимось непристойним.

Але чомусь гуманітарій-лірик після семирічки за підказкою брата пішов вступати… до Дніпропетровського індустріального технікуму. Ледве вступив. А потім кілька разів поспіль штурмував технічні вузи: гірський, транспортний, металургійний, але очікувано зрізався на фізиці та математиці. Одумавшись, наш герой з першої спроби вступив на факультет іноземних мов (французьке відділення) Дніпропетровського держуніверситету. Тут він опинився, як то кажуть, у своїй тарілці.

– Пам’ятаю, кілька груп нашого факультету спільно писали диктант із російської мови, – згадує поет. – Диктант виявився складним, були двійки, трійки. Єдина п’ятірка виявилася саме у мене. Зате будь-яка техніка вводила мене у ступор. Наприклад, коли я працював у багатотиражці трубного заводу, в редакції з’явилися перші комп’ютери, і якщо в їх роботі відбувалися збої, першим питанням колег було: «Рудов до компа підходив?!» Якщо так, починався допит: «Що ви натискали?!» І сміх, і гріх…

Але після закінчення університету дипломований філолог влаштувався слюсарем на завод.

Iсторія життя: кохання завдовжки у півстоліття

 

І все-таки любов до поезії залишалася понад усе навіть під час недовгої заводської кар’єри Володимира Рудова. Завдяки віршам він і майбутню дружину завоював.

– Свою Олену Прекрасну я зустрів, працюючи на шлакоблочному заводі майстром, – розповідає Володимир Рудов. – Вісімнадцятирічна дівчина працювала у заводській котельні. Я постійно звертав увагу на струнку симпатичну співробітницю, що проходила мимо, і зрозумів, що якщо не хочу, щоб мене випередили, треба діяти. У цьому дуже допомогли вірші.

Почав дніпрянин здалеку, натяком, присвятивши Олені такі романтичні рядки:

Соловьи б остались без работы,

Не найдя тебя в родном краю.

Просто так свистеть кому охота?

А с тобою соловьи – поют!

Звичайно, далі були й відвертіші освідчення – у віршах та у прозі, які зрештою підкорили красуню Олену. З того часу подружжя вже майже півстоліття разом. Причому їм вдалося створити не лише шлюбну, а й творчу спілку. Адже Олена, яка стала лікарем-гомеопатом, також багато років пише вірші. І сьогодні подружжя Рудових часто виступає на різних творчих заходах разом, читаючи свої твори.

Від долі не втечеш

Звичайно, передовиком виробництва Володимиру Рудову стати не вдалося, його завжди вабив творчий шлях. У результаті понад 30 років наш герой пропрацював на трубопрокатному заводі журналістом багатотиражки («Ленінець», «Заводський вісник»).

– Багато хто ставиться до заводських газет зверхньо, ​​і даремно, – каже Володимир Рудов. – У моїй роботі була дуже важлива складова – швидкий зворотний зв’язок, живий відгук читачів на публікацію. Ну а свої амбіції поета і сатирика я реалізовував у великих ЗМІ.
Вірші та гуморески Володимира Рудова публікувалися у колишніх всесоюзних, а також всеукраїнських, обласних та міських виданнях: «Правда», «Литературная газета», «Рабочая газета», «Перець», «Молодь України», «Журналіст України». Крім того, дніпрянин – автор книг сатири та гумору «Скільки того життя» і «Тонкий розрахунок».

– Знайомі часто запитують, що у наш тяжкий час надихає мене на створення віршів та прози? – каже Володимир Рудов. – І відповідь у мене одна: головне джерело натхнення – моє рідне місто. Я закоханий у нашу набережну, гарні парки, розливи Дніпра. Упевнений, що саме мій зв’язок із рідними місцями дарує мені силу жити і творити. Сподіваюся, читачам «На пенсії» сподобаються кілька моїх нових чотиривіршів:

 Новогоднее

Нам не надо всматриваться в дали,

Пережить бы только Новый год.

А потом опять мы загадаем −

Курочка по зернышку клюёт…

Третий тост

За дам мужчины в полный рост

Спешат поднять свой третий тост,

Боясь, что, запоздав немного,

Они стоять уже не смогут.

В зимнюю пору

Сейчас, когда мороз стоит,

И солнца диск висит, не грея,

Желаю вам, друзья мои,

Тепла в душе и в батареях!

Ірина Лебединець

Читайте також:

Нове на сайті