Сімейна таємниця художниці із Косівщини – майстрині гуцульської кераміки у п’ятому поколінні

Отримала знання від дідів-прадідів

Мати майстрині, Ірина Козак, бабуся та дідусь, Анна та Михайло Рощиб’юки, були членами Спілки художників України. Сестра бабусі Павліна Цвілик, так само як і прадід і прабабуся героїні, Йосип і Марія Совіздранюки, займалися керамікою. А до них з гончарним колесом та піччю працювали їхні предки — родина Волощуків. Тож Іванна – майстриня гуцульської кераміки в п’ятому поколінні. Жінка радіє, що цим мистецтвом цікавиться також її онука. Тож планує їй передати знання.

Цікаво, що це ремесло не є суто жіночою або суто чоловічою справою. Традиційно до виготовлення виробів залучається вся родина. Таким чином діти бачать працю батьків, переймають їхній досвід. Тому першими вчителями для Іванни стали бабуся і мама.

• Бабця мала гончарну піч вдома, навчила мене робити свистулі. А до мами я часто ходила на художньо-виробничий комбінат, де вона працювала. Допомагала їй і сама вчилася, – розповідає майстриня.

На тому ж комбінаті вона й працювала після закінчення Косівського технікуму народних художніх промислів. Згодом приєдналася до батьків, коли ті організували невелику керамічну майстерню вдома.

• Батько у молоді роки цим не займався. А в 55 років, після інфаркту, почав вчитися біля мами, став хорошим майстром. У той час батьки мали свій гончарний круг, але не мали печі. Тому випалювати носили на підприємство. Так тривало, доки комбінат працював. А потім і його не стало, – каже Іванна.

Її натхнення і бажання виготовляти мальовану кераміку змусили обладнати вже власну майстерню. Спочатку вона була в літній кухні. Налагодження процесу зайняло роки: шукали постачальників матеріалу, вирішували, де випалювати вироби. Наполегливий шлях до мрії і підтримка чоловіка дозволили з часом побудувати хоч і невелику, але з повністю завершеним циклом виробництва, майстерню. Тут тепер є і гончарний круг, і електропіч для випалювання. Майстер-класи майстрині набували популярності, тож задля них облаштували велику виставкову залу.

• Це була не тільки моя мрія, а й мамина. Я заходжу до цієї зали, де виставлено вироби, і отримую задоволення. Тут і показую все, і навчаю охочих. Тут знайшлося почесне місце для давніх робіт моїх предків: окремий стелаж займають вироби мами, бабусі й прабабусі. Деяким до ста років, – ділиться жінка.

Не просто посуд, а «мальоване золото»

Серед робіт Іванни Козак-Ділети посуд, столовий і для спецій, декоративні тарелі, різноманітні вази, кухлі, обрядові предмети, підсвічники, кахлі. На кожен товар – свій покупець. Часом не встигне майстриня винести нову тарілку у залу, а її відразу куплять. А інші речі чекають своїх господарів місяцями, а то й роками. А потім їх, бувало, усією композицією хтось вирішує придбати.

• Косівську кераміку називають «мальованим золотом» або «триколором». Місцевим майстрам вдалося зберегти автентичність. Адже для розпису сьогодні, як і кілька століть тому, використовують лише три кольори: зелений, жовтий і коричневий. Основа виробів завжди молочна, майже біла. Допускаються невеликі вкраплення блакитного кольору, – пояснює майстриня.

Вона додає, що традиційною і дуже давньою є також техніка ріжкування. Це коли по темно-коричневій глині малюють білою.

Виріб народжується чотири місяці

Від шматка глини до готового виробу минає близько чотирьох місяців. Технологічний процес досить складний, залежить не тільки від вміння майстра, а й від пори року. Наприклад, взимку вироби висихають довше.

• Якось я порахувала і таким чином визначила, що одну тарілку я беру до рук 40 разів, доки вона стане готовим виробом. Спочатку згончарювати, облити білою глиною, підсушити, зачистити, розмалювати, насікти, додати коричневий колір, зачистити. Навіть коли робота сохне, я її кожного ранку переставляю. Потім треба випалити перший раз. Нанести жовту та зелену фарби. Другий раз випалюю. І найголовніше до останнього моменту я не можу бути впевнена, що все вдалося. Виріб може зігнутися, тріснути тощо, — каже Іванна.

Навіть виробництво фарб для декорування виробів залишається традиційним. Як жовтий барвник використовують стронціанову фарбу. Зелений створюють на основі міді.

• Можна звернути увагу, що зелений колір у кожної майстрині трохи різниться. У цьому є певний секрет. У моїй родині, наприклад, до мідної основи додають ще чотири складники. Так робили мої предки, так роблю і я. І нікому чужому ці секретні складники не відкрию. Це наша родинна таємниця, – наголошує жінка.

Фото з архіву Іванни Козак-Ділети

НАША ДОВІДКА. Традиція виготовлення косівської мальованої кераміки належить до нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Вас також можуть зацікавіти інші новини: 

• Хобі на пенсії: даруємо нове життя старим речам
• Хобі на пенсії: «Людина – це не фабрика для перетравлення котлет» – живописець Галина Лєкарева-Нікітіна