“Життя, обірване війною”: де бере сили 80-річна мати загиблого героя

Важкі випробування долі

Друга світова війна змусила батьків Валентини Мазур (Швець) залишити Вінниччину і оселитися в російському місті Куйбишеві. Там і затеплився світанок долі Валентини. А після закінчення війни сім’я зібралася додому, в Україну, на Вінниччину, у своє мальовниче село Бритавка, що розкинулося під крислатими шатами лісів.

Батько працював лісником, мати – ростила дітей, яких у родині було четверо. Валентина після Бритавської семирічки закінчила Херсонське культурно-освітнє училище за фахом бібліотекар-бібліограф. І майже тридцять років присвятила улюбленій професії, працюючи на різних посадах: від бібліотекаря – до завідувачки відділом. І разом із тим залишалося місце в її серці для розвою свого таланту – віршування, яке не полишає й досі.

Тоді ж зустріла своє кохання. Оселилася з чоловіком – Андрієм Мазуром у Кодимі Одеської області, звели гарний будинок. У щасливому шлюбі народилися донька Світлана і син Антон. Чоловік був майстром-столярем, та доля відвела йому недовгий вік. Тож дітей Валентина ростила сама. Їй вдалося прищепити дітям найкращі людські якості, дати освіту і вивести в люди. Тоді вона й гадки не мала, що зрадлива доля приготувала їй ще одне тяжке випробування.

Російські окупанти обірвали життя сина

Після 22 серпня 2023 року світ Валентина Григорівна стала сприймати паралельно. Дійсність каже, що її син загинув, а вона живе надією, що незабаром відкриються двері і її Антоша скаже: «Мамо, давай свої паляниці».

Відтоді її материнські відчуття торкаються паперу, перетворюючися на вірші-посвяти синові та його побратимам.

Полюбляв мамині паляниці

Антон Мазур мріяв бути бджолярем і для цього закінчив Кодимське профтехучилище, здобувши омріяну професію. Та до справи так і не приступив. Відслужив в армії, повернувся додому і за рознарядкою військкомату закінчив у Котовську (нині – Подільськ) школу прапорщиків. Служив у Іллічівську (нині – Чорноморськ). А коли українські війська почали скорочувати, Антон пішов працювати столярем (напевно, спрацювали батьківські гени) на меблеву фабрику.

Ростили з дружиною Оленою двох донечок – Ксенію і Єлизавету. Мали власне житло, а ще звів своїй сім’ї будинок і в Кодимі, навпроти маминого обійстя.

– Залишу дім у Чорноморську дівчаткам, а сам приїду в Кодиму. Буду тобі допомагати, а ти мені будеш паляниці пекти, – ділився з мамою планами на майбутнє.

Фронтові дороги снайпера з позивним «Столяр»

З початком повномасштабної війни Антон Мазур пішов до війська. Чорноморськ, Ізмаїл, Одеса, Очаків, Херсон – такими були фронтові дороги снайпера. Повертаючись зі завдання, не цурався ніякої роботи. Умів готувати обіди для побратимів, майструвати стільці, ліжка, столики. Так він отримав позивний «Столяр».

Антон має дві медалі «За відвагу», двічі був поранений і лікувався у шпиталі. Валентина Григорівна згадує:

– Антоша був віруючою людиною. Читав молитви, ходив до храму. Лежав у шпиталі якраз на Спаса і відпросився до церкви. А звідти повернувся з корзиною дарунків, які йому, військовому, надарували віряни на знак вдячності. Коли хлопці побачили той багатий кошик із пирогами, фруктами, медом, то почали жартувати, що будуть постійно просити керівництво шпиталю, щоб Антона відпускали до церкви.

Остання розмова з сином

Після другого поранення Антону дали відпустку і він поспішив додому, до матері. Мав багато чого впорядкувати, допомогти по господарству, але його терміново відкликали з відпустки.

– Я його поблагословила, попросила зателефонувати, як добереться. Але не втрималась і зателефонувала сама. Син повідомив, що терміново їдуть на донецький напрямок, – згадує пані Валентина. – А минулого року напекла пирогів на Спаса і надумала зателефонувати синові. Привітала зі святом, запитала чи в них тихо. А Антон мені каже: «Мамо, хіба на війні буває тихо? Дякую тобі за дзвінок. Зараз я дітям зателефоную». То був останній дзвінок, остання розмова з сином.

Повернувся додому на щиті

А через кілька днів задзвонив телефон і незнайомий голос попросив її вийти на дорогу. Поки жінка вийшла, у дворі стояли двоє чоловіків – військовий і в цивільному.

– Антон Андрійович Мазур ваш син? – запитав її військовий. І вона все зрозуміла та почала благати нічого не казати, бо, можливо, це якась помилка. Адже в Тимкові сказали матері, що син загинув, а він через три дні додому приїхав.

Військовослужбовець другого мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 2 мотопіхотної роти Антон Мазур загинув під час виконання військового завдання 22 серпня 2023 року поблизу населеного пункту Невельське Покровського району Донецької області.

Вірші допомагають упоратися з горем

Горе не зламало Валентину Григорівну. Онучки огорнули бабусю своєю турботою, а її життєва позиція – плекати свій рід і допомагати ближньому дають снагу до життя. А ще допомагають поетичні рядки, в яких вона ділиться своїми переживаннями та почуттями.

Звідси і плани: видати книжку «На життєвій стезі». Перша її частина – це присвята синові «Життя, обірване війною», а друга – прозові твори.

• Як би нас доля не прагла зламати, людина повинна мріяти, планувати і реалізувати задумане. Це тримає нас на землі, – каже Валентина Мазур.

Любов Кузьменко

НАША ДОВІДКА. Петицію «Про присвоєння почесного звання ГЕРОЯ УКРАЇНИ» (посмертно) солдату Збройних Сил України Мазур Антону Андрійовичу підписало 25 614 голосів із необхідних 25 тисяч. Петиція – на розгляді президента.

Мій рідний край

Краю мій рідний, багата Вкраїно!
Люди на ній чарівні.
Де б не була я, та краще, ніж вдома
Вже не буває мені.
Батьківська хата, колиска дитинства,
Пісня із маминих уст.
Тихо майструє дідусь на порозі.
Наче в дитинстві боюсь
Щось пропустити в житті недоречно.
Хай все складеться, як слід.
Мати всміхається щиро й безпечно,
Кличе усіх на обід.
І за столом вся родина зібралась:
Дочки, онуки, сини.
Пісню, що лине із рідного краю
Тихо співають вони.