Статті

Відомі люди на монетах: Петро Григоренко – нестандартний генерал

Ми продовжуємо рубрику «Відомі люди на монетах», де знайомимо вас з відкарбованими у металі знаменитими людьми, які увійшли в історію України.

Дружина доповідала в «органи»

Народився Петро Григоренко 1907 року в Запорізькій області. Трудове життя почав рано: слюсар, кочегар, зчіпник вагонів у депо Юзівки. З 1931-го по 1934 рік навчався у московській військово-технічній академії.

За відмінні успіхи його залишили в ад’юнктурі академії, але він дійшов до заступника комітету оборони Тухачевського з вимогою: зобов’язаний відслужити в армії. І був призначений начштабу саперного батальйону. У 1937-1939 роках – навчання в академії Генштабу. 1938 року «прорвався» до генпрокурора Вишинського з вимогою звільнити незаконно заарештованого брата Івана. І НКВС брата звільнив.

Показовий факт: У Петра Григоровича з братом до цього інциденту було листування за домовленістю скороченими словами. Його підглянула дружина Петра, вирішила, що це якийсь код, і доповіла до органів. Далі – розлучення.

Військові шляхи-дороги

Другу світову Григоренко пройшов, розпочавши з Халхин-Гола в Монголії й закінчивши після тяжкого поранення у Карпатах. Що цікаво, військові шляхи-дороги якось звели полковника Петра Григоренка і полковника Леоніда Брежнєва – «суддю» і ката Петра Григоренка.

Від генерал-майора до пацієнта психіатричної лікарні

У період з 1945-го по 1961 рік Григоренко став доктором військових наук, викладав у москві, у військовій академії. Генерал-майор, автор 83 наукових праць з військової тематики.

Восени 1961 року на районній партконференції він виступив з жорсткою вимогою скасування високих окладів партноменклатури. Тоді ходив жарт, що партійні діячі живуть власним окремим світком, а точніше – райком. За таку смуту Григоренка звільнили з академії й заслали у Далекосхідний військовий округ. За рік він створив підпільну організацію. Було розтиражовано листівки, де жорстко критикував політику Хрущова. Кара не забарилася: на початку 1964 року його було затримано. А навесні 1964 року судово-психіатрична експертиза визнала його непідсудним. Лікування – примусове, у психіатричній лікарні. Розжалуваний у рядові, позбавлений нагород і пенсії. За рік, коли «злетів» Хрущов, Григоренко відразу «одужав».

«Одужання» і знову психлікарня

Документ на його визволення підписував Брежнєв. Дізнавшись, що колишній генерал уже на волі, зітхнув: шкода, що поспішили. Як у воду глядів Ілліч: навесні 1966 року Григоренко увійшов до кола дисидентів, долучився до боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину. У травні 1968 року він брав участь у їх демонстрації перед будівлею ЦК КПРС і вимагав, щоб його заарештували разом з іншими учасниками. 1968-го активно підтримав «Празьку весну», вимагав виведення радянських військ із ЧССР. У травні 1969-го у Ташкенті його помістили до СІЗО КДБ. Голодував до кінця червня, його насильно годували і били. Тамтешня судово-психіатрична експертиза визнала його підсудним, але це не влаштувало владу. Григоренка етапували до Москви і почали примусово «лікувати» у спеціалізованій психіатричній лікарні Калінінградської області.

Генеральське звання повернули після смерті

Цивілізований світ став дибки: восени 1969 року в москві скандинавські студенти прикували себе до огорожі біля ДУМу і вимагали свободу для Григоренка. Незабаром у Москві та Ленінграді пройшли акції протесту італійських, бельгійських та норвезьких правозахисників. На його захист виступив академік Сахаров. Англійці зняли фільм за збіркою праць Григоренка «Думки душевнохворого». І звершилося. Восени 1973 року його перевели до звичайної психіатричної лікарні, а влітку 1974-го, до візиту до москви президента США Ніксона, суд вирішив припинити примусове «лікування» Григоренка.

1977 року для лікування Григоренко змушений був виїхати до США. Тут він прожив до самої смерті 1987 року, став членом української громади. Похований у Нью-Йорку. Указом Президента Кучми 1997 року Петру Григоренку повернуто генеральське звання і нагороди, анульовано всі діагнози каральної радянської психіатрії.

Валерій Боянжу, Херсон-Одеса