То хто ж така Поліна Райко, чим приваблива її творчість?
У 69 років вперше взяла пензель в руки
За чверть століття роботи у херсонській газеті «Гривна» я двічі писав про Поліну Райко. Спочатку це була щиро захоплена стаття, коли я побував в її “будинку-музеї” у Цюрупинську (зараз це Олешки). Досі пам’ятаю, що, коли побачив настінний живопис цієї літньої селянки, яка вперше взялася за пензель і фарби у 69 років, то зрозумів, що не інакше як Бог торкнувся її своєю десницею.
Другий мій матеріал з’явився за кілька років: тоді багато які ЗМІ спільно били на сполох, марно намагаючись достукатися до влади у спробі врятувати унікальний будинок-музей, що вже руйнувався. Зараз будинок Поліни Райко опинився під водою. І ось я пишу про нього втретє.
Народилася Поліна Райко там же, у Цюрупинську, 1928 року. Життя їй дісталося непросте: у дитинстві – війна, потім багато десятиліть – нелегка праця на землі. Двоє дітей принесли їй у серце дві скорботи: донька у 40 років загинула у ДТП, син спився і у 1990-ті потрапив за ґрати.
1997 року Поліна Райко раптом взяла в руки пензель і фарби і намалювала на хвіртці біля свого будинку голуба. Напевно, ця сільська пенсіонерка ані тоді, ані потім не розуміла, що увірвалася до кола художників так званого наївного живопису. Інакше це називають “ар-брют” – з французької “необроблене, неогранене мистецтво”. Дослідники вважають такий живопис максимально чесним, позбавленим нальоту стереотипів.
На фарби витрачала майже всю пенсію
Поліна Райко явно не просто так почала творити із зображення голуба. Нагадаю, ще 536 року Константинопольський Собор проголосив цього птаха символом Святого Духа. Сім років, з 1997-го по 2004-й, коли вона померла, не інакше як Святий Дух водив її руку з пензлем по усіх без винятку поверхнях в її домі.
Коли вони скінчилися, «полотном» для автопортрета став зворотний бік настінного дзеркала. Сусіди посміювалися: на фарби та пензлі Райко витрачала майже всю пенсію. І говорила, що щаслива тільки тоді, коли малює. Дивні риби, небувалі птахи, напівфантастичні тварини заселили всю її сільську хатинку.
Будинок пенсіонерки став Меккою любителів наїву
Після смерті Поліни її онук намагався продати будинок бабусі сусідам під місце для гаража. Херсонські громадські працівники домоглися накладання “вето” на продаж: його на 9 місяців пригальмувала облінспекція з охорони пам’яток культури. Ця відстрочка спрацювала: якийсь канадець купив своїй майбутній дружині (українці) у подарунок на весілля будинок Райко.
Було потім кілька вдалих років. Вдалих не стільки для спадщини самобутньої художниці, скільки для багатьох тисяч людей, які здобули можливість милуватися і дивуватися: ну як таке могла придумати проста сільська пенсіонерка?
Будинок Райко став своєрідною Меккою для любителів наїву, і не лише. Фільми там знімали, фестивалі проводили. Але, на жаль, не було головного – втручання держави. Фактично в будинку мешкала подруга Поліни, всі кімнати вона не використовувала, галерея ставала все більш занедбаною. А коли померла подруга – і унікальний живопис помирати почав. Офіційні органи формально справді не могли втрутитися у ситуацію з будинком, що перебуває у приватній власності. А власниця вже розійшлася з канадцем і зв’язку з нею не було.
Тому плани обласної та районної влади – викупити будинок Райко для створення Українського музею наївного мистецтва – так і залишились планами. А призначені для цього гроші так і зависли в бюджеті. А потім настав лютий 2022-го, і разом із ним в Олешки прийшли рашисти. А потім вони підірвали ГЕС – і містечко опинилося під водою. І будинок Поліни Райко – також.
***
На момент написання цієї статті стало відомо, що вода в Олешках почала зменшуватися. Щодо будинку з наївним живописом, то оцінити завдані збитки можна буде лише після деокупації Олешків. Але дуже хочеться вірити у мою версію про те, що художницю у її творчості «курирував» Святий Дух. І може, мені все ж таки доведеться ще раз – вчетверте, але вже не в мінорному, а в мажорному тоні написати, що ось він – хепі енд, і будинок унікального таланту пенсіонерки знову прийматиме захоплених гостей. Так, дуже хотілося б.
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
