Стіна Пам’яті: 22 червня – День скорботи і пам’яті жертв війни в Україні

Про пам’ять, фашизм і рашизм

«Ніхто не забутий і ніщо не забуте»… Протягом усього життя «хомо совєтікус» стикалися з цими красивими словами з вірша Ольги Берггольц. Словами, що залишилися не втіленими на ділі у величезній кількості ситуацій. Ні, автор цих рядків не любитель апріорі «обгидити» все радянське. Але ось вам історія з мого життя.

Скільки житиму – стільки пам’ятатиму бабусині сльози, коли вона дуже часто, взявши в руки незрозумілий мені пошарпаний пожовклий невеликий папірець, сідала біля розмальованої збільшеної фотографії солдата в гімнастерці і пілотці, що висіла на стіні. Тільки потім, через багато років після того, як у 1964-му вона до дна виплакала свої сльози, я зрозумів ціну цим сльозам. Солдатом був її середній син, який назавжди залишився 18-річним, – мій дядько Петро. А на папірці від руки було виписано «Боянжу Петро Григорович» поруч із друкарським текстом «пропав безвісти в боях за Радянську Батьківщину». Вже зараз, ставши втричі старшим за свого дядька, в глибинах інтернету я знайшов його в списках 3-ї гвардійської повітряно-десантної бригади, майже повністю знищеної восени 1943 року під час Букринського десанту (це під Києвом), що бездарно і поспіхом було організовано маршалом Жуковим: із 4500 десантників живими залишилися трохи більше 1,5 тисячі бійців. Далі – цитата з інтернет-енциклопедії «Вікіпедія»: «Букринський десант не досяг поставленої мети. Причиною цього були численні помилки військового керівництва на початковій стадії планування операції». Як і не було солдата Петра Боянжу на білому світі.

А ось інший підхід. На вашингтонському меморіалі «Стіна» на честь американських солдатів, що загинули у В’єтнамі, на граніті увічнено 58220 прізвищ. Це дані на 2008 рік. Цей мартиролог (список) постійно коригується, адже відбувається дуже точний, подушний облік військовослужбовців, які померли від наслідків бойових поранень, нехай навіть через десятиліття. Є чіткі цифри: 47434 американці убито противником, 10786 осіб – небойові втрати (хвороби, самогубства, ДТП тощо). А скільки українців полягло у Другій світовій? Цифри досі різняться на десятки мільйонів.

В Україні до завершення йде кривава війна, розв’язана кремлем. Незабаром у нас з’явиться медаль «За перемогу над рашизмом», а слова на ній можуть бути ті самі, що й на медалі 1945-го, за перемогу над фашизмом – «Наше діло справедливе, ми перемогли». А потім треба буде відновлювати покалічені вандалами міста і села. І на ділі реалізовувати у життя, не відкладаючи на завтра, слова «ніхто не забутий і ніщо не забуте».

Мені чомусь здається, що наша країна, яка ніколи не страждала на відсутність пам’яті, не відмовить своїм загиблим від рук окупантів синам і донькам у тому, щоб їхні імена – усіх разом – було викарбовано на граніті меморіального комплексу, який обов’язково має з’явитися в нашій незламній столиці, місті-герої Києві. Чи бути йому, якщо так, то де йому бути, яким йому бути – відповіді на ці питання маємо дати ми з вами, співгромадяни. Тож діліться своїми думками, шановні читачі. Перемога не за горами. Головне, щоб список загиблих не зростав…

Валерій Боянжу, Херсон – Одеса