Як переживають війну пенсіонери: «Мене підтримують діти, кросворди і книжки»

Героїня цієї публікації – 91-річна одеситка Валентина Руснак. За своє життя вона багато чого бачила і багато чого пережила, але з початком російської агресії дедалі частіше згадує Другу світову війну. Як живе Валентина Семенівна і який секрет довголіття має?

День визволення не забуду ніколи

Народилася Валентина Семенівна у селі Гірському Великомихайлівського району Одеської області. Її батьки були селянами, а за кілька років до війни її батька призначили головою колгоспу. 1941-го школярка Валя закінчила третій клас і отримала похвальну грамоту.

– Я пам’ятаю, як здавали Одесу. Усі події я пронесла через своє серце, свою душу. Я добре пам’ятаю все, що відбувалося під час окупації. Румуни щодня приїжджали і забирали все, що могли. Коли мені було 10 років, мама навчила мене в’язати шкарпетки. А тут раптом вийшов наказ румунів: здати по три пари вовняних шкарпеток на фронт. Ось мені й довелося сидіти вдома і спицями орудувати.

Дитинства під час війни ми фактично не мали. У нашому селі ми вирощували для румунів тютюн цілими гектарами. Кожен тютюновий лист треба було нанизати на канатик, потім його в’ялили. Все це робили ми з сестричкою, яка була на три роки старшою за мене. Дев’ятого квітня 1945 року, рівно за місяць до перемоги, вона померла.

Я пам’ятаю і визволення Одеси 1944 року. Буквально за годину після того, як пішли останні німці, о третій годині ночі до нас у двері постукали. Увійшов офіцер у плащ-палатці, перевірив горище, переконався, що німців немає, і сказав: «Хлопці, цей дім наш, пішли далі». Цю фразу запам’ятала на все життя.

Учні подарували іменну медаль

Потім Валентина Семенівна закінчила школу і вступила на біофак Кишинівського університету. За весь час навчання студентка не мала жодної трійки. Після отримання диплому Валентина Семенівна працювала у школі, викладала хімію та біологію. Потім вийшла заміж за офіцера, і коли він звільнився, знову оселилися в Кишиневі. В Одесі довго довелося б чекати на отримання житла.

– Я 16 років пропрацювала викладачем хімії у кишинівській 57-й школі. Всі ці роки я вела три паралелі, факультативно готувала учнів до вузів з хімії. Коли я йшла на пенсію, на останньому випускному вечорі батьки п’яти випускних класів подарували мені іменну медаль: «Валентині Семенівні від 10-х класів, 1983 рік. За доброту, терпіння і ласку».

1999 року, коли я вийшла на пенсію, ми з чоловіком все-таки переїхали до Одеси.

У чому секрет довголіття?

На запитання, чи має вона власний секрет довголіття, наша героїня відповідає просто:

– Жодних особливих рецептів у мене немає. З дитинства я дуже багато працювала, а у старших класах щодня ходила до школи, яка ташувалася за 15 кілометрів від дому. Ніколи не курила, стежила за здоров’ям. Дбала про свою сім’ю (у Валентини Семенівни дві доньки – ред.).

Мені одна знайома сказала: «Валентино Семенівно, ви дуже багато добра зробили для дітей, за це Боженька подовжує вам роки». Звичайно, здоров’я вже підводить, але я все одно виходжу надвір, хоч і з паличкою. Іду до фонтану на Кримському бульварі. Там шумно, але мені там добре – дітей багато, а я люблю дітей, звикла перебувати серед них.

Не лише діти «заряджають» Валентину Руснак. Незважаючи на поважний вік, вона любить вирішувати кросворди і щиро радіє, коли всі клітини правильно заповнені. А ще любить книжки. Зізналася, що зараз читає зарубіжну класику – книжку «Мартін Іден» Джека Лондона.

– Донька приносить мені багато книжок. Вже бачу погано, читаю з лупою, навіть вдень на світлі. Але це мене не зупиняє.

***

Напевно, в цьому і є секрет довголіття – не втрачати інтересу до життя, людей, піклуватися про оточуючих, постійно бути в русі й дізнаватися про щось нове. Така життєлюбність у наш непростий час надає сил і може бути прикладом для тих, хто готовий опустити руки.