Про що шкодував 104-річний ветеран з Кодими

Однак, на жаль, поки матеріал готувався до друку, Небеса забрали його душу, нагадавши, що кожному в цьому світі відмірена власна житейська пригорща. І все ж ми вирішили розповісти вам про цю неординарну особистість.

Кінець мирного життя на Батьківщині

А починалася дорога долі Василя Грушецького зі станції Абомелікове, що на Кодимщині, де він з’явився на світ у великій, дружній родині залізничників. У Кодимі, куди сім’я переїхала 1925 року, промайнуло його дитинство. За ним злетіли шкільні роки, і навіть літа навчання в учительському інституті Одеси, здається, пройшли на одному диханні, як і вчительська праця в одній із сільських шкіл Роздільнянського району. То були мирні літа, сповнені надій. Однак у повітрі вже витала тривога.

Сорок перший, буремний, увірвався лиховісною звісткою і на тлі червневого ранку здавався чимось неправдоподібним. Нова реальність була жорстокою навіть для нього, молодого, але загартованого військовими дорогами лейтенанта, котрий вже мав досвід радиста артилерійського полку під час воєнних дій у фінській кампанії.

Бійця врятували білоруські партизани

Країна бачила мирні сни, а небо палало загравами. Вже у липні 41-го лейтенантові Василю Грушецькому довірили посаду заступника командира артилерійського дивізіону. Згодом його військова частина, потрапивши в оточення, не могла вирватися з ворожого кільця. Але пощастило влитися в один із партизанських загонів Білорусі.

Під час одного із завдань, під Оршею (місто в Білорусі), у жовтні 42-го, коли зав’язався бій з каральним загоном фашистів, Василя Йосиповича було тяжко поранено. Підпільники винесли його з поля бою і врятували йому життя, та стати знову до лав народних месників лейтенант ще не міг. Рани ятрились, а холодна свідомість рвалась у бій. І все ж друзі переконали його підлікуватися остаточно. Вони ж навесні через підпільників-залізничників доправили його до станції Кодима, а звідти – у село Французьке (нині Лисогірка), де жили його батьки.

Вдома воїн набирався сил від рідного краю і шукав можливість долучитися до підпільної та партизанської боротьби.

• У Лисогірці я зустрівся зі шкільним товаришем Олександром Пражиною і своїм 17-річним братом Леонідом, – пригадував Василь Йосипович. – Ми створили підпільну групу для боротьби з окупантами.

Згодом загін Грушецького встановив зв’язок з кодимськими підпільниками.

І знову на фронті

На війні як на війні. Під час однієї з бойових операцій у Котовцях (Одеська область) Василь Йосипович втратив зв’язок з партизанами. Тоді він пішов з товаришами в бік лінії фронту, що проходила по річці Буг, де і зустрівся з військами. Разом з ними воював на території Молдови, України, Польщі, Німеччини, Чехословаччини. Переможну весну сорок п’ятого року Василь Грушецький зустрів у Празі. І ще цілий рік служив на чужині – у Німеччині, Чехословаччині, Угорщині. Тільки у травні 1946 року капітана Грушецького було звільнено в запас. 

Знанню рідної мови надавав великого значення

Освітянська нива радо зустріла сіяча мудрого, доброго, вічного. І саме в цей час зустрілася йому сіроока, русоволоса дівчина, з якою ділив перипетії долі понад 50 літ. Разом з Любов’ю Карпівною вони виховали двох синів, разом переживали і горе, і радощі. Подружжя спільно засівало освітянську ниву на теренах Роздільнянщини, а пізніше – Кодимщини.

Василь Йосипович, будучи вчителем української мови і літератури, істориком (бо закінчив і історичний факультет), вже тоді надавав великого значення знанню рідної мови. І з ким би він не спілкувався, де б не виступав, він завжди послуговувався українською.

Лисогірська школа ввійшла у серце ветерана назавжди. Адже тут майже 30 літ Василь Йосипович був не просто директором, а хазяїном. До того як він очолив цей заклад, школа являла собою п’ять пристосованих приміщень. А під його керівництвом за короткий час, за участі вчителів, учнів та їхніх батьків школа стала окрасою і гордістю села. Всі ці роки вона була серед найкращих, а її керівник – удостоєний звання «Відмінник народної освіти».

***

Війна, яку розпочав російський агресор у 2022-му і яка схожа на фашистську навалу сорокових, шокувала ветерана. Його душа боліла за долю України, за полеглих хлопців і обурювалася цинізмом і жорстокістю Росії.

Незважаючи на солідний вік, ветеран шкодував, що не може піти на фронт і стати до лав захисників. Але був впевнений, що Україна, яка сьогодні виборює свою свободу, обов’язково здобуде її.

Любов Кузьменко