Хлопці почали жартувати, а дівчата стали пригощати їх ужинком. Зустрівшись поглядом з її карими очима, він потонув у їх чистій безодні.
Кохання з першого погляду
Тоді Світлана перейшла до десятого класу, а Олександр Прилєпський закінчив військове училище і приїхав у їхнє місто, до військової частини, за призначенням. Кажуть, що молодість – це час великої любові, час пошуку свого єдиного супутника життя, час створення сім’ї. І їхня любов з першого погляду заквітувала на очах у всього гарнізону, у всього маленького містечка, де всі про всіх все знають. Вона розцвітала і ставала глибоким почуттям, яке їм вдалося пронести крізь роки. Це справжнє взаємне кохання стало остовом їхнього гармонійного подружнього життя впродовж багатьох років.
Саша дарував їй квіти і цукерки «Тарас Бульба», смак яких Світлані дуже подобався, і свято беріг цнотливість першого кохання. Вона обдаровувала його взаємним ніжним почуттям. Вона вірила йому і була переконана, що доля неспроста привела цього молодого офіцера у їхнє місто. Тоді вони ще не знали, які випробування випадуть на їхню долю.
Лихо прийшло, звідки не чекали
Весілля вони зіграли після того, як наречена закінчила десятирічку і їй виповнилося вісімнадцять. Результатом великого кохання подружжя Прилєпських стало народження сина. А через кілька років з’явилася і донечка.
Згодом у довготривале відрядження офіцерська сім’я поїхала до Німеччини. Він ніс службу у полку зв’язку, вона працювала продавцем у магазині, а діти ходили до школи. Щастю сім’ї ніщо не загрожувало. Але біда як схоче, то і на гладкій дорозі здибає.
Хлопчики гралися у партизанів і німців. І їхнього сина, який був «партизаном», «німці» повісили. Повісили насправді. Врятували хлопця офіцери, які йшли через садок на обід. А діти навіть не зрозуміли, якою б трагедією могла обернутися їхня гра. З тих пір у сина з’явилася епілепсія, яка захмарила сімейне щастя. Подружжя шукало вихід, однак жодне лікування не допомагало дитині. Хтось порадив знахарку, котра жила на Вінниччині. Тій бабусі вдалося вилікувати малого травами. Хвороба відступила і роками не нагадувала про себе. Але одного разу, коли сім’я повернулася з відрядження до України, у місто Кодиму (Одеська область), де базувався полк, під час гри у футбол на нього впали ворота. З тих пір біда повернулася у хату. Знову почалися приступи. Але, на жаль, знахарки вже не було на світі, а рецепт не зберігся. Так лихо зайшло у їхній двір, і вигнати його не змогли.
Від вінчання – до тризни
Злітали літа. За вислугою років, Олександр вийшов у відставку і влаштувався на цивільну роботу. Світлана залишила магазин і доглядала вже дорослого, але хворого сина. Донечка зростала здоровою, гарною і своєю любов’ю прагла зігріти батьківські серця. Та й сьогодні, коли вже має власну сім’ю і двох чудових діток, опікується своїми рідними.
Біду в гості не просять, вона сама приходить. Після чергового нещастя у місті пішли чутки, що хтось наврочив цьому дружному подружжю, адже їхній шлях так гарно починався. А тут нещастя за нещастям.
Світлана перенесла операцію на судинах, і у неї почалися провали у пам’яті, потім – проблеми з психікою. Чоловік возив її до найкращих лікарень, але хвороба не відпускала.
– Ваша дружина померла, – почув він одного разу у телефонній слухавці повідомлення з обласної лікарні.
Життя втратило для нього сенс. Без неї все стало сірим і непотрібним. І тільки діти і онуки втримали його на цьому світі й дали сили пережити трагедію. Крім того, на його руках залишилася хвора теща, про яку він дбав до кінця її днів.
– Чому ти не одружуєшся? П’ятнадцять років самотній, – радили йому знайомі.
– А для чого? Такої, як моя Світлана, на світі немає. А іншої мені не потрібно. Адже любов одна на все життя дається Небом, – відповідав він.
Чекає на Перемогу
Він жалкує, що його суджена залишила його дуже рано. У самотності його розрадою стали книжки і син. А ще турботливе ставлення дочки з зятем та онуків є опорою у ці тривожні дні.
Чи чекає чогось від життя? Так. Чекає втішних сюрпризів. Хоче, щоб хвороба відступила від сина, хоче перемоги України у російсько-українській війні.
Для нього, росіянина за походженням, стала шоком ця війна. Він добре знає історію України і намагання росії впродовж сторіч захопити українські землі, знищити українців.
– У цій війні є вина не тільки путіна, а й кожного росіянина, кожного, хто мовчить або підтримує путінську політику, хто платить вагнерівцям або натискає на курок, хто посилає ракети на наші мирні будинки і вбиває наших дітей. Україну підтримує весь світ. Ми мусимо розбити агресора, – розмірковує Олександр Прилєпський і з кожної пенсії робить свій скромний внесок у перемогу України.
Любов Кузьменко
Фото з сімейного альбому
