Які різдвяні дари очікує від нас Господь?

Початок Різдвяного посту говорить нам про те, що наближається Різдво. Дні промайнуть непомітно, і коли ми доживемо до свята, то підемо на нічну службу, а потім даруватимемо одне одному подарунки, їсти гусака (качку, свиню), радіти з того, що піст нарешті закінчився.

І все це добре і правильно. Ось тільки не забувати б нам про те, чиє народження ми святкуємо, до кого ми прийшли у гості. Та й подарунки гості дарують зазвичай не одне одному, а винуватцю урочистостей.

Святкуємо ми, звичайно, народження Ісуса Месії, нашого Творця і Спасителя, Бога і Людини. І ось Йому насамперед і повинні принести ми дари. Але що це могло бути? Що найприємніше для нашого Вчителя, що для Нього найдорожче?

У прощальній бесіді з апостолами Христос говорить: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:34–35).

Здавалося б, не така вже нездійсненна вимога. Але любити інших християн, навіть якщо це наші найближчі родичі, виявляється, дуже непросто. Ще б пак: вони все роблять не так, як треба. Не так розмовляють, не так одягаються, не так постують. Їм підказуєш, поправляєш, наставляєш на правдивий шлях – але ні, у відповідь ніякої подяки, тільки образи, лайка і злість.

Так минають за роком рік – і одного разу православний християнин думає: а як же так? Начебто я не такий, як інші люди, грабіжники, кривдники, перелюбники: пощуся два рази на тиждень, ходжу на всенічну, причащаюся мало не щонеділі, регулярно сповідуюся, на храм жертвую, дружині не зраджую, з єретиками не молюся. Чому ж не відбувається жодних змін на краще у моїй душі? Чому я так само злий, заздрісний, упертий і дурний, як і десять, двадцять, тридцять років тому? Та, мабуть, ще й гіршим став.

Це запитання, мабуть, ставило собі кожен парафіянин (та й клірик) «зі стажем». Можливо, все це відбувається тому, що ми забули (або ніколи не знали?), чим ми тут займаємося, навіщо ми тут – у Церкві – зібралися і куди (і до кого!) ми взагалі прийшли. Мені часом здається, що ми давно вже скинули Христа з корабля сучасності, викинули Вчителя з голови та серця. І тому піст і молитва стають самодостатніми цінностями, тому послух людям стає вищим за послух Богу.

Але кожного з нас Господь нагородив великим даром – свободою волі. І якими б не були далекими наші думки, слова і справи від Євангелія, – все ж таки, маючи помічником і покровителем самого Христа, ми можемо, за словом апостола Павла, відкласти стару людину і вдягнутися в нову.

Як це зробити? Ніяк, якщо ми не поставимо Христа у центр свого життя. Постараємося дізнатися про Христа з Євангелія. Докладемо зусиль до того, щоб щодня, щохвилини пам’ятати про Нього. Думатимемо, говоритимемо і житимемо в Його присутності. Не робитимемо того, за що нам буде соромно перед Ним. Навпаки, намагатимемося робити те, чого Він від нас очікує. Постараємося ні на мить не забувати, що ми Його учні, що ми покликані мати любов хоча б між собою.

Мабуть, це і мусить стати основним сенсом нашого життя, і особливо – посту, що наближається. Їжа не наближає нас до Бога, говорить апостол. Але любов – любов, безсумнівно, наближає. Так нехай наша взаємна любов стане даром Богові, який народжується, який і є сама Любов.

Немовля Ісус народжується нині у Віфлеємі, щоб дарувати нам вічне життя – життя з надлишком, життя у всій повноті. Будемо вдячні Йому за цей дар.

За проповіддю священика Федора Людоговського