Герої України: у полковника Дениса Чаюка хірурги з ноги вилучили вісімнадцять уламків

Чому вирішив стати військовим

Герой України полковник Денис Валентинович Чаюк став офіцером, бо ніким іншим ставати не бажав. Усі військові – це саме про його сім’ю: він – полковник, батько – підполковник, старший брат – майор, мати – сержант, дружина – солдат. За плечима офіцера майже 23 роки досить складної, а часом і виснажливої ​​служби. Він був серед тих, хто, будучи начальником штабу батальйону, 18 лютого 2015 року забезпечував вихід сил АТО з «Дебальцевського котла».

– Холодно було, це м’яко кажучи. Мороз досягав позначки -25 градусів. Техніка замерзла, і відвезти її виходило далеко не завжди. До повного оточення українського угруповання залишалися лічені години. Але завдяки нашим рішучим діям ми все ж таки вийшли з цього пекла. І, звісно, ​​на той час дуже раділи з того, що опинилися на підконтрольній Україні території та залишилися живі та здорові, – згадав один із доленосних епізодів свого фронтового шляху полковник Чаюк.

Ось так, зариваючись у снігові замети, на танках, БМП, УАЗиках та пішки під щільним вогнем ворожої артилерії зі зброєю в руках пробивали собі шлях до своїх захисників Дебальцевого у лютому 2015-го.

Це був по-справжньому пекельний рейд. Щоправда, подолати його вдалося не всім. Вже тоді Денис Валентинович усвідомлював, що це далеко не останнє його відрядження на политу свинцем землю Донецької та Луганської областей. Адже, цинічно вводячи в оману світову спільноту, російська влада всіляко ігнорувала виконання Мінських домовленостей, готуючись до використання створених нею псевдореспублік «ДНР» та «ЛНР» як приводу та плацдарму для подальшого широкомасштабного вторгнення на всю територію України.

Так, починаючи з 2014 року, ротацій у район АТО/ООС у житті офіцера справді було багато. Щорічно протягом 6-8 місяців у складі своєї бригади він був там, на передньому краї оборони держави.

А ранок 24 лютого цього року офіцер зустрів на одному із полігонів Дніпропетровщини. Тоді він побачив перші клуби диму від вибухів рашистських ракет.

– Дві ракети вибухнули безпосередньо неподалік місця дислокації нашої частини. А після обіду я, як командир батальйонної тактичної групи, отримав наказ вищого командування про висування у бік Мелітополя, – розповів полковник Чаюк.

Гірські піхотинці рушили колоною і, подолавши понад двісті кілометрів, вранці прибули до місця призначення, закріпившись на північних околицях Мелітополя. Дві доби вони провели на цьому рубежі оборони, стримуючи просування ворожих колон у напрямку Запоріжжя та забезпечуючи відхід із міста підрозділів Національної гвардії України. Навіть він, уже бувалий і загартований війною полковник Денис Чаюк, зізнається, що такого шквального вогню ворожої артилерії, який майже безперервно тривав десь із 16 години 25 лютого до 5 години ранку 26 лютого, він ніколи не чув і не бачив. Від вибухів мін і снарядів буквально здригалася і стогнала земля.

Десять днів майже безперервних виснажливих боїв

Російські загарбники поспішали, не залишаючи своїх планів за три-чотири дні захопити всю територію України. З нервозністю вони кидали в бій все нові й нові сили, рвавшись до обласного центру – Запоріжжя.

Усвідомлюючи всю важливість недопущення окупації цього стратегічно важливого міста та промислового та металургійного серця нашої держави, після двох діб оборони Мелітополя вище командування надало наказ про звільнення БТГ полковника Чаюка на лінію оборони Василівка – Токмак. Ця ділянка – чимала, довжиною понад 40 км. І там знову протягом доби піхотинці відчайдушно стримували тиск ворога, щогодини зустрічаючи і методично знищуючи його колони. Вже втомлені наші воїни змушені були відійти на новий рубіж оборони Кам’янське – Оріхів, де близько тижня чинили запеклий опір російським загарбникам, які все тиснули і тиснули, застосовуючи велику кількість артилерії та авіації. Саме там 6 березня підлеглі полковника Чаюка прийняли дуже важку битву з силами, які в рази перевершували їх. І знову від гуркоту снарядів тремтіла земля і переверталося небо. А командиру БТГ зі своїм підрозділом треба було вистояти, протриматись. І вони трималися, відбиваючи атаки супротивника і… втрачаючи бойових товаришів.

За словами Дениса Валентиновича, у тому бою було знищено близько десяти одиниць ворожої техніки та близько півсотні живої сили рашистів. У тому ж бою, на превеликий жаль, геройськи, керуючи відходом підлеглих, загинув командир батальйону підполковник Андрій Літун, якому згодом присвоєно звання Герой України (посмертно). Полковник Чаюк особисто здійснював евакуацію двох загиблих та двох поранених бойових побратимів, з важким серцем і по-командирськи дбайливо заносячи їх у автомобіль.

Десять днів майже безперервних виснажливих боїв досить виснажили українських  піхотинців. Ночі були досить прохолодними. На полях ще лежав сніг, температура повітря сягала -10 градусів. У кращому випадку вони мали можливість поспати від 2 до 4 години на добу. Та й сном це навряд чи назвеш. Хіба що іноді поринеш у спальник в одязі чи в машині трохи погрієшся до чергового ворожого обстрілу. Солдати, сержанти та офіцери ставали на нетривалий відпочинок у лісосмузі та розміщувалися у долинах. Вогонь не розпалиш – ворог помітить… Люди втомилися, мали втрати серед побратимів і потребували елементарного відновлення сил. Це добре розуміли і командир БТГ Денис Чаюк та вищий штаб. Тому після важкого бою, який стався 6 березня, було ухвалено цілком обґрунтоване рішення про відведення БТГ у тил у Запоріжжі. Перевели подих наші військові, виспалися, відпочили.

Полковник Чаюк знову обійняв свою штатну посаду заступника командира бригади. Як міг, підбадьорював живих і, стискаючи кулаки, з досадою згадував про полеглих бойових товаришів.

Серйозне поранення та віра у перемогу

А за десять днів він знову опинився на фронті, отримавши призначення на посаду командира тактичної групи резерву командувача ОУВ «Дніпро». До його підпорядкування було додано десантно-штурмову та танкову роти, які мали здійснити деокупацію та зачистку трьох населених пунктів, розташованих на території Гуляйпільського та Василівського районів Запоріжжя, які були захоплені російськими загарбниками.

– 22 березня поблизу села Малинівка сталося бойове зіткнення з мотострілецькою ротою супротивника. М’яко кажучи, результат цього бою був дуже невтішним для рашистів. Вони втратили близько 40 військовослужбовців, а також три БТР та танк. Але противник ніяк не заспокоювався, висунувши у цьому напрямі свій резерв із єдиною метою блокування нашого підрозділу. Ця атака теж була відбита, і ми записали у свій актив плюс ще один знищений БТР та БМП. Ну а після заняття Малинівки нами також було захоплено три ворожі БТР і взято в полон близько двох десятків окупантів, – розповів про ще один етап своєї війни на Запоріжжі полковник Чаюк.

Грамотно керуючи діями довірених йому підрозділів, офіцер організував визволення села за всіма правилами ведення бойових дій у насолених пунктах. І результат цього бою вирішили швидкість, маневреність, злагодженість та стійкість дій українських сил. Ось тільки командир тактичної групи самостійно із поля бою не вийшов.

У ході здійснення зачистки одного з приватних будинків, з якого втекли рашисти, пролунав вибух гранати, і Денис Валентинович отримав поранення нижньої кінцівки. 18 (!) осколків потім вилучали з його ноги військові лікарі, проводячи три хірургічні операції.

З високою нагородою першим привітав батько

Місяць він провів на шпитальному ліжку, ще місяць – проходив курс реабілітації. А нині заступник комбрига полковник Чаюк знову у строю! Щоправда, кульгає ще трохи, але вже намагається ходити без палички. Він діяв героїчно, та його подвиг дуже високо оцінили. За це згідно з Указом Президента України №271/2022 від 24 квітня 2022 року полковнику Чаюку Денису Валентиновичу було надано звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».

– Першим мене привітав із цією високою нагородою батько. Він дивився телебачення і раптом побачив, що про появу відповідного Указу Президента йдеться в рядку, що рухається. Одразу зателефонував мені до лікарні. Я, звичайно, розумів, що батько не скаже брехню. Але думаю, мало, може помилився. А потім відкрив офіційний сайт Президента, дивлюся і бачу – справді, це про мене… А потім уже й друзі почали дзвонити по телефону та вітати, і підлеглі, і командири. Почесно і приємно, безперечно, але все ж таки не так вважаю себе Героєм, як своїх підлеглих, які в боях виявляли стійкість і мужність. Це, як кажуть, наша спільна нагорода! – поділився своїми враженнями Денис Валентинович.

Герой потроху відновлюється після поранення. Поруч із ним його дружина Крістіна, випускниця школи Каріна, батько Валентин Спиридонович та мама Людмила Василівна.

Думки полковника Чаюка сьогодні зосереджені на швидкій перемозі. Перебуваючи за лінією фронту, заступник комбрига хвилюється за своїх побратимів, які продовжують боротися із ворогом у степах Запоріжжя. Тримає кулаки за свого старшого брата Олександра, який лише торік звільнився з військової служби, а з початком широкомасштабного вторгнення Росії знову повернувся до армії та виконує завдання на лінії зіткнення.

Про Дениса Валентиновича можна сказати, що він артилерист у другому чи навіть третьому поколінні. Усі чоловіки у його сім’ї свого часу закінчили Військовий інститут ракетних військ та артилерії у Сумах: і батько, і брат, і він.

Ось такий він – офіцерський ранжир родини Чаюків, у якому своє особливе місце по праву займає наймолодший за віком 40-річний Герой України полковник Денис Чаюк!

Нагадаємо, раніше ми розповідали про героя Дмитра Дозірчого, який захистив Антонівський міст.

В’ячеслав Діордієв.

На фото: Герой України полковник Денис Чаюк.

Фото з власного архіву Дениса Чаюка