Так склалося, що місто Дніпро славиться насамперед своїми досягненнями у космічній галузі, металургії та машинобудуванні. Але індустріальний мегаполіс здатний народжувати та надихати не лише передовиків виробництва, а й літераторів – з тонкою душею і талантом слова. Історія життя одного з них.
– У моїй долі багато цікавих поворотів, які почалися ще до мого народження. Так, моя мати, Мотрена Василівна, була заміжня двічі – за рідними братами, і причина тому – війна, – розповідає Володимир Опанасович. – З Яковом, першим чоловіком, вони одружилися перед війною, а з оголошенням мобілізації його забрали на фронт. Він загинув у Відні, у День Перемоги – 9 травня 1945 року. Згодом з армії повернувся брат Якова, мій майбутній батько Опанас Сидорович, за якого мама і вийшла заміж. Батько також пройшов усю війну, зокрема Сталінград, був поранений, контужений.
Опанас і Мотрена прожили разом тридцять років, виховавши двох синів – Миколу (сина Якова) і Володимира, героя нашого нарису.
З раннього дитинства Володя читав книжки запоєм, вірші почав писати ще в школі.
– Читати я навчився рано, – згадує співрозмовник. – У шість років, окрім дитячих книжок, охоче брав до рук газети. У школі читав крадькома під час уроків, вчителі нерідко книжки забирали, віддаючи потім матері. До чотирнадцяти років прочитав «Ходіння по муках» Олексія Толстого і страшенно захопився поезією, яка була тоді в моді. Не знати імен Євтушенка, Рождественського, Вознесенського, інших «шістдесятників» вважалося чимось непристойним.
Але чомусь гуманітарій-лірик після семирічки за підказкою брата пішов вступати… до Дніпропетровського індустріального технікуму. Ледве вступив. А потім кілька разів поспіль штурмував технічні вузи: гірський, транспортний, металургійний, але очікувано зрізався на фізиці та математиці. Одумавшись, наш герой з першої спроби вступив на факультет іноземних мов (французьке відділення) Дніпропетровського держуніверситету. Тут він опинився, як то кажуть, у своїй тарілці.
– Пам’ятаю, кілька груп нашого факультету спільно писали диктант із російської мови, – згадує поет. – Диктант виявився складним, були двійки, трійки. Єдина п’ятірка виявилася саме у мене. Зате будь-яка техніка вводила мене у ступор. Наприклад, коли я працював у багатотиражці трубного заводу, в редакції з’явилися перші комп’ютери, і якщо в їх роботі відбувалися збої, першим питанням колег було: «Рудов до компа підходив?!» Якщо так, починався допит: «Що ви натискали?!» І сміх, і гріх…
Але після закінчення університету дипломований філолог влаштувався слюсарем на завод.
І все-таки любов до поезії залишалася понад усе навіть під час недовгої заводської кар’єри Володимира Рудова. Завдяки віршам він і майбутню дружину завоював.
– Свою Олену Прекрасну я зустрів, працюючи на шлакоблочному заводі майстром, – розповідає Володимир Рудов. – Вісімнадцятирічна дівчина працювала у заводській котельні. Я постійно звертав увагу на струнку симпатичну співробітницю, що проходила мимо, і зрозумів, що якщо не хочу, щоб мене випередили, треба діяти. У цьому дуже допомогли вірші.
Почав дніпрянин здалеку, натяком, присвятивши Олені такі романтичні рядки:
Соловьи б остались без работы,
Не найдя тебя в родном краю.
Просто так свистеть кому охота?
А с тобою соловьи – поют!
Звичайно, далі були й відвертіші освідчення – у віршах та у прозі, які зрештою підкорили красуню Олену. З того часу подружжя вже майже півстоліття разом. Причому їм вдалося створити не лише шлюбну, а й творчу спілку. Адже Олена, яка стала лікарем-гомеопатом, також багато років пише вірші. І сьогодні подружжя Рудових часто виступає на різних творчих заходах разом, читаючи свої твори.
Звичайно, передовиком виробництва Володимиру Рудову стати не вдалося, його завжди вабив творчий шлях. У результаті понад 30 років наш герой пропрацював на трубопрокатному заводі журналістом багатотиражки («Ленінець», «Заводський вісник»).
– Багато хто ставиться до заводських газет зверхньо, і даремно, – каже Володимир Рудов. – У моїй роботі була дуже важлива складова – швидкий зворотний зв’язок, живий відгук читачів на публікацію. Ну а свої амбіції поета і сатирика я реалізовував у великих ЗМІ.
Вірші та гуморески Володимира Рудова публікувалися у колишніх всесоюзних, а також всеукраїнських, обласних та міських виданнях: «Правда», «Литературная газета», «Рабочая газета», «Перець», «Молодь України», «Журналіст України». Крім того, дніпрянин – автор книг сатири та гумору «Скільки того життя» і «Тонкий розрахунок».
– Знайомі часто запитують, що у наш тяжкий час надихає мене на створення віршів та прози? – каже Володимир Рудов. – І відповідь у мене одна: головне джерело натхнення – моє рідне місто. Я закоханий у нашу набережну, гарні парки, розливи Дніпра. Упевнений, що саме мій зв’язок із рідними місцями дарує мені силу жити і творити. Сподіваюся, читачам «На пенсії» сподобаються кілька моїх нових чотиривіршів:
Нам не надо всматриваться в дали,
Пережить бы только Новый год.
А потом опять мы загадаем −
Курочка по зернышку клюёт…
За дам мужчины в полный рост
Спешат поднять свой третий тост,
Боясь, что, запоздав немного,
Они стоять уже не смогут.
Сейчас, когда мороз стоит,
И солнца диск висит, не грея,
Желаю вам, друзья мои,
Тепла в душе и в батареях!
Ірина Лебединець
Читайте також:
Серед усіх сучасних технологій, що застосовуються у стоматологічній практиці, найбільш популярна та затребувана – імплантація…
NOAA прогнозує стабільне магнітне поле на 25–26 жовтня. Сонце “віддихає” — геомагнітна активність на зеленій…
Осінньо-зимовий посів кропу. Простий спосіб забезпечити себе свіжою зеленню на весь період холодів.
Як будуть працювати банкомати під час довготривалих відключень світла? НБУ запевняє, що система готова до…
Уряд оптимізує процес мобілізації. Що це означає і як працюватиме нова система?
У ПФУ пояснили, коли пенсіонерам варто звертатися за перерахунком. Головні умови.