Олександр Ширвіндт: Старість середньої тяжкості

Я глибоко п’ючий і активно матюкаючийся російський інтелігент, з єврейським паспортом і напівнімецьким корінням. Матюкаюсь професійно і чарівно, п’ю професійно та етнічно точно, з жінками умоглядливо збуджений, з колегами мляво змагально марнославний. Але умиротворення немає … Часу, відпущеного на життя, виявилося мало.

Смерті я не боюся… Боюся виглядати старим. Боюся вмирання поступового, коли доведеться хапатися за щось і за когось… Я красивий старий, який боїться стати безпорадним.

Загалом діагноз – «старість середньої тяжкості».

У нашому віці (від 75 і вище) нічого не можна міняти і нічого не можна кидати.

Я стільки разів кидав палити, але ні до чого хорошого це не призвело. Повертався назад до цього пороку, поки син, якого я дуже слухаюсь і боюся, не сказав: “Все, вистачить”.

А потім мене навели на чудового академіка, попередивши, що він нікого не приймає, але мене десь знає і готовий поговорити.

Я зібрав повне зібрання творів аналізів сечі та поїхав кудись у кінець шосе Ентузіастів.

Особняк, тиша, ходять милі кривоногі жінки в пластмасових халатах. Килими, величезний кабінет. По стінах подяки грамоти від Наполеона, від Петра I, від Навуходоносора… І сидить академік у золотих окулярах.

– Скільки вам років? – каже.
– Та ось, – кажу, – чотириста буде.
– Ми, отже, ровесники, я молодший за вас на рік.

Коли він побачив мою папку аналізів, змахнув руками: “Благаю, приберіть”.

Мені це вже сподобалося. Заглядати у досьє не став. “А що у вас?” Я кажу:

– По-перше, коліна болять уранці.
– А в мене, навпаки, увечері. Що ще?
– Задишка.
– Ну це нормально.
– Я став швидко втомлюватися.
– Правильно. Я теж. У нашому віці так і має бути.

І я заспокоївся. Якщо вже академік медицини почувається так само, як і я, то про що тоді говорити?

На прощання я сказав, що кинув палити.

Він глянув на мене через золоті окуляри.

– Дорогий мій, навіщо? У нашому віці нічого не можна міняти і нічого не можна кидати. Доживаємо як є.

Я поцілував його в грамоти та пішов. Геній!