Ключові тези:
- Подружжя Чернюків із Вінниччини стало патронатними вихователями на пенсії та подарувало родинне тепло вісьмом дітям.
- За роки виховання Ганна допомагала дітям долати психологічні травми, надолужувати навчання та знову вчитися довіряти дорослим.
- Навіть після переїзду до нових родин деякі вихованці продовжують спілкуватися з Чернюками й називають Ганну бабусею.
Раніше ми розповідали: у 102 роки порається на городі й тримає бджіл – чим дивує останній мешканець села на Полтавщині.
Ганні Олександрівні 69 років, її чоловікові Сергію Васильовичу – 64. До пенсії жінка працювала будівельником. На початку 2021 року подружжя звернулося до служби у справах дітей, пройшло навчання і стало патронатними вихователями. За цей час через їхній дім пройшли восьмеро дітей
Перший хлопчик, якого не вдалося забути
18 березня 2022 року, у день народження Ганни, до родини привезли першого вихованця – чотирнадцятирічного Сашка зі сходу України. Хлопчика не могли вивезти за кордон разом з іншими дітьми, адже не було дозволу матері, яку не вдавалося розшукати.
Шість місяців Сашко жив у їхній родині. Коли настав час їхати до Чернівців, де були його родичі та молодший братик, розставання виявилося дуже болючим.
– Це був наш перший випадок, після якого я, чесно вам скажу, захворіла. Це було дуже тяжко. Він дзвонив, місяць хотів повернутися. Для мене це було дуже важко, для нього теж, – згадує Ганна.
Вони ще спілкувалися телефоном, жінка надіслала хлопцеві подарунок до свята Миколая. Але згодом він відповів коротко, що отримав посилку, і заблокував її. Ганна не ображається, намагається зрозуміти дитину, яка, можливо, не раз переживала розлуку з близькими.
Торт, подарунки і сльози
Наступними до родини потрапили дві сестрички – чотирирічна Марійка та шестирічна Варвара. Згодом рідна тітка оформила над ними опіку і забрала до себе.
У Чернюків було заведено святкувати дні народження. Вони збиратися за столом, купувати торт, пити чай. Дівчатка якось зізналися, що у них ніколи не було такого свята.
– Ми пообіцяли, що коли в них буде день народження, обов’язково привеземо торт і подарунки, – розповідає Ганна.
І дотримали слова. На свято Марійки жінка без попередження приїхала з гостинцями. А на день народження Варвари вже поїхала разом із новою вихованицею. Обидві зустрічі були дуже емоційними. Ганна так прикипіла серцем до дівчаток, що не могла стримати сліз. Вона й досі зберігає їхні фотографії у телефоні.
Навіть коли дитина помиляється, їй потрібен хтось поруч
Історія Ксюші виявилася непростою. Дівчинка прожила у Чернюків п’ять місяців. Згодом виникли проблеми: вона брала гроші, набирала товарів у сільському магазині «на хрестик». Зрештою її забрали до притулку. Але Ганна не перестала цікавитися долею дівчинки. Ксюша телефонувала їй майже щодня.
– Вона пішла негарно, але при цьому в неї не було більше людини, з ким вона могла спілкуватися. Ні мамі, ні бабусі вона виявилася непотрібна. Тож ми розмовляли. Я не тримала на неї образи. Розуміла, що дитина зі своїми переживаннями, помилками та непростою долею, – каже жінка.
Згодом дівчинку забрали в іншу родину, де опікуни не захотіли, щоб вона продовжувала спілкуватися з Ганною. Так їхній зв’язок обірвався.
Двоє сестричок і маленький Данік: два роки разом
Найдовше у Чернюків жили троє дітей із притулку: дві семирічні сестрички-близнючки та їхній п’ятирічний братик Данік. Вони провели в родині два роки.
Діти були травмованими, емоційними, звикли боротися за увагу дорослих. Спочатку навіть билися між собою.
– Це просто було страшно дивитися. Якщо хлопчик сидить за столом, дівчатка йдуть їсти, то могли просто вдарити його по голові. Тому що я до нього гарно говорю, – згадує Ганна.
Вона щодня пояснювала дітям, що вони рідні, мають любити одне одного і що любові вистачить на всіх. Поступово у родині з’явився режим, діти почали навчатися, читати, звикати до звичайного дитячого життя. Особливо тепло Ганна згадує Даніка.
– Це просто було сонечко. Все село любило Даніка. Ми йдемо до садочка, а він з усіма вітається. Дуже розвинений, дуже розумний, дуже гарний хлопчик, – каже жінка.
Згодом для всіх трьох знайшлася родина, яка взяла дітей під опіку з подальшим усиновленням. Нова мама зрозуміла, наскільки важливим для них залишився зв’язок із Ганною. Тож діти телефонують, приїжджають у гості, і навіть свої дні народження захотіли святкувати у Малих Крушлинцях. Ганну вони й досі називають бабусею.
У 15 років почав вчитися читати
Нині у родині Чернюків живе п’ятнадцятирічний Вадим. Коли хлопець потрапив до них, він майже не знав літер, не вмів читати й писати, фактично не відвідував школу. Ганна сама взялася надолужувати з ним пропущене.
– Ми ціле літо читали, вчили букви, писали. Кожен день із дев’ятої до дванадцятої, – розповідає вона.
Паралельно хлопець відвідував психологів. І поступово з’явився результат, тепер Вадим навчається у п’ятому класі. Під час повторного оцінювання у школі фахівці були приємно здивовані його успіхами.
«Я не вибирала легший спосіб, я вибирала правильний»
За роки патронатного виховання Ганна переконалася, що дітям, які пережили брак батьківської турботи, потрібні не лише дах над головою та їжа. Їм необхідні увага, зрозумілі правила і дорослі, яким можна довіряти.
Особливе місце у родині займають книжки. Ганна сама з дитинства багато читала й тепер привчає до цього вихованців. Коли у неї жили сестрички, дівчатка отримували телефони лише після того, як прочитували шість сторінок книжки.
– Було б простіше дати дитині телефон, і тоді вона певний час не заважатиме. Але своїм дітям я цього не робила б. Розумієте? Я не вибирала легший спосіб, я вибирала правильний, – наголошує жінка.
Сама Ганна не відчуває своїх 69 років. Каже, що почувається значно молодшою. Можливо, цьому навчило її власне дитинство, адже вона виросла в родині, де було шестеро дітей, і мама завжди дбала про кожного, навіть у скрутні часи.
– Це, мабуть, у душі, генетично навіть. Оце піклування додає сили, радості. А найприємніше бачити результати: коли діти починають читати, навчатися, вчаться любити одне одного, – ділиться жінка.
А ще вона хоче, щоб кожна дитина знала: тимчасове перебування в її домі не означає, що після від’їзду зв’язок обірветься:
– Я їм завжди кажу: ви виростете, захочете – у будь-який час приїдете до нас.
І, мабуть, у цьому найбільша цінність такої турботи: допомогти дитині відчути, що вона комусь потрібна, що є люди, які пам’ятають про неї, радіють її успіхам і завжди готові відчинити двері свого дому.
Читайте також:
- Що онуки пам’ятають про бабусь і дідусів усе життя: психологи назвали головне
- «Живі книги ніщо не замінить»: чому пенсіонери йдуть до бібліотеки не лише за читанням












