Ключові тези:
- Постійний автор «На пенсії» Валерій Боянжу разом із дружиною відзначив 50-річчя подружнього життя.
- У ювілей він уперше показав своє фото читачам і пояснив, чому вирішив це зробити саме зараз.
- Найголовніше побажання автора всім сімейним парам — щоб кохання з роками переросло в глибше почуття.
Півстоліття разом — це вже не просто дата в сімейному календарі. Це ціле життя. Золоте весілля стало для нашого постійного автора Валерія Боянжу приводом поговорити з читачами «На пенсії» не лише про особисте, а й про те, що з роками стає особливо важливим.
На фото, зробленому 10 липня 2026 року в самому серці Одеси — у Міському саду на Дерибасівській, — три персони.
Одну з них легко впізнати: це знаменитий Леонід Утьосов. Дві інші — автор цих рядків, постійний автор газети і сайту «На пенсії» Валерій Боянжу, та його Муза.
Муза — це моя Ліза. Одночасно вона виконує обов’язки моєї дружини. І ця, повірте, нелегка праця почалася рівно 50 років тому — 10 липня 1976 року. Дякую за привітання!
Повірте, що моє фото на сайті з’явилося не через манію величі. І вже точно не через нарцисизм: ой, чим там уже милуватися? Чверть століття я пропрацював у найпопулярнішій на Херсонщині газеті, багато років був її шеф-редактором, і за весь цей час жодного разу моє фото не друкували, хоча читачі не раз жартома просили: «Гюльчатай, відкрий личко!»
І ось тепер я вирішив його відкрити. Бо, працюючи для читачів «На пенсії» і часто називаючи себе вашим однолітком, захотів не просто сказати, а й показати: я вже давно не молодо-зелено (ех, шкода, чого гріха таїти). Проблеми пенсіонерів знаю не з чужих розповідей. Знаю їх, як пенсіонер.
Тому якщо у своїх матеріалах я іноді бурчу з приводу якихось сторін нашого буття, то впевнений: це наше з вами спільне невдоволення нашими спільними проблемами. Сподіваюся, мої матеріали знаходять розуміння й підтримку читачів-однолітків. Якщо таки так, як кажуть в Одесі, — тоді дякую вам, шановні. Значить, я ще комусь потрібен.
Хоча, звісно, найбільше я потрібен своїй Лизаветі. І вона мені — дуже-дуже потрібна.
І знаєте, що я хочу побажати всім вам, мої любі однолітки, переступивши піввіковий сімейний ювілей?
Нехай у вас повністю мине кохання.
Так-так, ви не помилилися. Це не друкарська помилка.
Нехай кохання мине, щоб звільнити весь простір у серці й душі для набагато вищого, повірте мені, почуття — обожнювання. Коли поруч уже не просто кохана людина, а людина, без якої не уявляєш свого життя. Саме цього я від щирого серця бажаю всім читачам нашої газети.
А щоб моє побажання неодмінно справдилося, я потер своєму сусідові по лавці одне місце.
Та ні, ну що ви? Коліно!
Так, в Одесі є таке повір’я: якщо потерти Леонідові Утьосову коліно (або, на крайній випадок, ніс) і загадати бажання, воно обов’язково здійсниться.
Бути добру, любі мої однолітки!
Ось побачите!
Читайте також:
