Ключові тези:
- Десятки українських журналістів змінили редакції на фронт і сьогодні захищають країну зі зброєю в руках.
- Автор переживає професійне вигоряння та почуття провини через те, що через стан здоров’я не зміг піти до війська.
- У День журналіста він ділиться історіями колег, які воюють, зникли безвісти або продовжують працювати під обстрілами.
Почуття, про яке не заведено говорити
Мрячить дощ. І десь вдалині — грозовий гуркіт. Я хочу перестрибнути через калюжу — і незграбно наступаю просто в середину. Після інсульту я ходжу, як поламана заводна іграшка. І те, що колись здавалося простим, — зашнурувати черевики, перестрибнути калюжу — тепер не завжди виходить.
Мені трохи соромно. Я йду на курси, де журналістам допомагають упоратися з професійним вигорянням. Це коли ти схожий на сірник, що обгорів. Доторкнись – і розсиплеться. Залишиться лише сажа.
Мені соромно тому, що в групі із чоловіків тільки я. Усі – журналістки. В усіх чоловіки, а в когось і діти — на фронті. Усі намагаються робити вигляд, що вони хоробрі. Сміються. Але якась тривога ховається за їхніми посмішками. Скільки нічних сліз у подушку. І якщо коханий на «нулі», то будь-який дзвінок звідти — і на душі холоне. А скільки моїх друзів, колег-журналістів зараз захищають нас.
З редактора в мисливці за «шахедами»
Петро – редактор відомого видання. Всю зиму ходив уночі вузьким молом, через який перекочувалися важкі крижані хвилі. Ішов до вогневої точки — збивати «шахеди».
Це було небезпечно. У мирний час навіть досвідчені моряки не ходили в таку погоду молом. А вони йшли. Одного бійця — розумного, влучного стрільця — змило хвилею. Так і не знайшли. Довгий мол. Майже кілометр. По ньому йдеш – як на долоні.
Коли був шторм, Петро сидів на точці й писав вірші. Вийти було неможливо.
– Хто такий журналіст? — питаю у нього.
– Журналісти? Як кажуть американці, сторожові пси демократії.
– А може, продажні писаки, як кажуть в Україні?
– Ні, – сміється він. — Може, щось середнє? Продажні собаки.
Він сміється.
Під прицілом дронів
Інший боєць – мій друг Вова. Оператор. Схожий на Тома Круза. Оператор від Бога. Відеооператор.
Він із нашого журналістського цеху. Ми з ним їздили на всі репортажі, де можливі були труднощі. Де, грубо кажучи, могли кинутися з кулаками. Сепаратисти кидалися на нього. Хотіли вдарити. Вирвати у мене мікрофон. А він безпристрасно фіксував їхні червоні злі морди.
Він служив ще у радянській армії, але там, за його словами, нічого, крім дідівщини, не бачив. А зараз служить у частині, яка збиває дрони.
А вони летять і летять. Сотнями. На бетонну брилу мосту. Як птахи на слона.
Міст стоїть. Здригається, але стоїть.
Ідучи ним, Вовка бачить дірки в покритті. Щілини, в яких стирчить арматура і видно далеку воду.
Вночі він бачить, як на його далеке місто летять шахеди. А там мати. Там друзі. Там кохана.
– Хочеться підвестися і закричати: «Я тут! Летіть на мене!» Щоб не бомбили цивільних.
У нього клубок в горлі.
Після чергової атаки на міст я надсилаю йому повідомлення: «Як ти? В порядку?» І сам із напруженням чекаю. Поки що мовчить.
Вона змінила блокнот на автомат
Віра. Журналістка. Має дитину. Вона пішла воювати.
Зараз надсилає фотографії з полігону. Полігон весь у бруді. Вона піднімається на зроблену із колод стіну. Черевики ковзають. Бронік і автомат заважають. Але вона осідлала перешкоду. Махає зверху.
– Як справи, Віро?
– Чудово.
А я бачу. Відчуваю, що важко.
Вважається зниклим безвісти
Андрій – теж оператор. Скільки разів ми з ним виїжджали на журналістські розслідування.
Одного разу нарвалися.
Пригадую, як за нами гналися наркобарони, а в Андрія машина заглухла. Причаїлись у пшеничному полі — і джип із бандитами промчав повз. Не помітили.
Зараз Андрій вважається зниклим безвісти.
Щоразу, коли відбувається обмін, дивлюся на схудлі обличчя хлопців з українськими прапорами на плечах. Може, й він вийде.
Але його немає.
Працювати за десятьох
Мені соромно, що я не з ними. Я тут — на курсах з професійного вигоряння для журналістів.
Я починаю розповідати, поспішаючи, боячись, що не повірять, як я просився до ЗСУ. П’ятдесятип’ятирічний сивий напівпаралізований товстун. І неодноразово. Востаннє — до підрозділу «Птахи Мадяра». Хоч прес-аналітиком.
Я можу. Я зможу.
Мені відповідають чемно. Відхиляють прохання. За віком – на десять років спізнився. Та ще й інвалід.
На курсах психологічної допомоги я розповідаю це журналісткам.
І мені кажуть:
– Зберися. Не розкисай. Ти повинен тут працювати за усіх тих хлопців, які зараз під вогнем. Пиши. Заспокоюй. Підбадьорюй. Викривай. Скільки твоїх друзів — журналістів, операторів, редакторів – зараз у ЗСУ?
Я підраховую. Не менше десяти.
— Ну ось за десятьох і повинен працювати!
Я погоджуюсь. І примиряюсь.
6 червня Україна відзначає День журналіста. Я хочу привітати усіх колег зі святом. І тих, хто продовжує працювати за десятьох під звуки сирен, і тих, хто воює за нашу свободу.
Хлопці, я вірю — ви прийдете з орденами і медалями до редакції. І ми з вами зверстаємо номер, на якому буде значитися величезними літерами, як після Другої світової: ПЕРЕМОГА! ВІЙНА ЗАКІНЧИЛАСЯ!
На фото: Дмитро Бакаєв – наш постійний автор, більш відомий вам, наші читачі, під псевдонімом Дмитро Жогов.
Читайте також:
