Про культурну революцію по-китайськи
У березні 1969 року на Далекому Сході за острів Даманський почалися бої між арміями двох «братніх» народів із так званого табору соціалізму – СРСР і Китаю.
КНР тоді керував «червоний» диктатор Мао Цзедун. Відносно недавно ми згадували його в матеріалі про те, як у Китаї масово знищували горобців. Потім Мао таку саму чистку влаштував і серед людей, угробивши під час так званої культурної революції близько мільйона співгромадян. До речі, активно допомагали в цьому диктатору його червоногвардійці, це по-китайськи «хунвейбіни». Тоді ж, до речі, з’явилася пісня Володимира Висоцького «Возле города Пекина ходят-бродят хунвейбины» з приспівом: «И ведь главное, знаю отлично я, Как они произносятся, Но что-то весьма неприличное На язык ко мне просится».
Це я так, щоб загальними рисами ту епоху вам, читачі, нагадати. Хоча і зараз китайці зі своїм нинішнім великим керманичем зі щоденних новинних зведень у нас не зникають, тож це для розуміння, хто є ху, а хто є Сі. Якісь аналогії провести можна. І треба.
Як Росія нав’язувала свої умови
Так от, Даманський – це острівець у три чверті квадратного кілометра на річці Уссурі (Усуліцзян китайською), що розділяє КНР і Росію. У Китаї його називали Чженьбаодао, а в СРСР Даманським на честь інженера-шляховика, який потонув там 1888 року. У сильні паводки острів повністю ховався під водою. У міжнародному праві є норма: прикордонні річки діляться за фарватером. Але в Пекінському договорі від 1860 року між Російською та Цінською імперіями кордон було проведено по лівому, китайському берегу Уссурі, тобто китайці не мали права навіть плавати річкою. У цьому договорі сказано: «Гранична лінія навіки не повинна бути змінювана».
Для об’єктивності уточнимо, що Росія типово у своїй манері тоді, кажучи хокейною термінологією, притиснула Китай до борту. Китай тільки-но програв Другу опіумну війну, британські та французькі війська підійшли до Пекіна і висунули ультиматум, погрожуючи спалити місто. Тут звідкись узявся російський посланник граф Ігнатьєв. Він виступив посередником і як плату за це домовився про кордон на лівому березі Уссурі.
Але, починаючи з 1962 року, Пекін став називати договори з царською Росією нерівноправними і нав’язаними і заявляти про претензії на частину Забайкалля і Примор’я. Тоді ж китайці почали заходити на Даманський, косити там траву, рибалити. Усе це було не спонтанно, бо щоразу, коли радянські прикордонники їх випроваджували прикладами, з китайського берега потужні репродуктори вивергали руські матюки.
Бої за острів Даманський
Так ці візити непроханих гостей тягнулися до 1969 року, коли 2 березня матюки стали свинцевими. Надійшло повідомлення про висадку на острів натовпу китайців, туди відправили загін прикордонників у 30 багнетів, але їх автоматним вогнем зустріли близько 70 військовослужбовців КНР, які непомітно вночі просочилися на Даманський. Відразу загинуло 17 прикордонників. Нагодилося моторизоване підкріплення із сусідньої застави, після багатогодинного бою китайці відступили. Загалом того дня загинув 31, поранено було 14 радянських прикордонників. Після цього протягом двох тижнів противники підтягували армійські частини.
А 14 березня бої поновилися. Китайці знову висадилися на острові. Радянський загін чисельністю 418 осіб із п’ятьма танками та 11 БТР видавив їх звідти. Наступного дня китайська піхота за підтримки артилерії та мінометів після багатогодинного бою все ж зайняла острів. Назавтра радянське командування наказало застосувати по острову ще засекречену на той момент зброю – реактивну систему залпового вогню «Град». Даманський був буквально випалений, там не залишилося жодної живої душі. У боях на Даманському сумарно загинули 58 радянських військовослужбовців, 94 було поранено. Кількість жертв з китайського боку не афішується. За деякими даними – від 100 до 300.
Китайці вміють чекати
У вересні того ж року глава уряду СРСР Олексій Косигін, повертаючись з похорону в’єтнамського лідера Хо Ши Міна, зробив зупинку в Пекіні. Просто в аеропорту він з китайською верхівкою провів бліц-переговори. Вирішили залишити спірний острів нічийним. Але 1991 року за новою прикордонною угодою Даманський був переданий Китаю. А 2004 року (це перший президентський термін Путіна) було підписано договір про остаточну демаркацію кордону, і КНР отримала територію, майже в 500 разів більшу за Даманський.
Слід нагадати, що в 50-х роках СРСР добровільно передав Китаю Порт-Артур, Дальній і КСЗ. Пекін про Даманський тоді не згадав. І раптом за 10 років віжка під хвіст потрапила? Ні, не раптом: китайців роком раніше дуже занепокоїло введення радянських окупаційних військ у Чехословаччину. Про всяк випадок евакуювали з порівняно близького до радянського кордону Пекіна архіви і до загрози з Півночі стали ставитися дуже серйозно. Китай побачив у СРСР не тільки країну із соцтабору, а й нео-царську імперію. Що ж, хіба нинішній цар ерефії зі своїми царенятами – не доказ тому?
А ще раніше, 1964 року, Мао Цзедун на зустрічі з японськими соціалістами озвучив претензії на «російські» 1,5 мільйона квадратних кілометрів. І заявив, що ми, мовляв, поки що це офіційно не пред’являємо, але все пам’ятаємо.
Ну ось і чудово, головне, щоб їм і надалі пам’ять не відшибло.
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
