Для криворіжанки Ольги Ткач таким рятівним колом стало малювання картин за номерами: вже більше двох років пенсіонерка витрачає на це хобі левову частку свого вільного часу та коштів.
Час для творчості знайшовся тільки на пенсії
За словами пані Ольги, вона цікавилась малюванням з дитинства, але завжди щось заважало їй розвинути свої здібності. Навчання у вищі, потім робота, домашні справи, троє синів, яких треба було одягнути, нагодувати, вивчити у буремні 90-ті – у той час безгрошів’я й тотального дефіциту взагалі годі було й думати про творчість. Зате коли Ольга Іванівна вийшла на пенсію – нарешті збіглися бажання та можливість. Діти й онуки виросли, з’явилось багато вільного часу й розуміння, чого насправді прагне душа. Певним поштовхом до занять творчістю стала й війна, адже створення картин – це можливість хоч на якийсь час відволіктися від суворої реальності.
-Хоча свою першу картину я написала ще до початку повномасштабного вторгнення, але вона стала своєрідним знаком, передбаченням того, що сталося зовсім скоро, – розповідає Ольга Іванівна. – Якось я зайшла до магазину недорогих товарів для дому й щось спонукало мене купити набір для малювання. При цьому серед усього різноманіття сюжетів я обрала зображення дівчини в національному українському вбранні, яка з тривожним виразом обличчя міцно пригортає до себе лелеку, наче рятуючи його від небезпеки.
Не дивлячись на відсутність досвіду, картина була готова вже за тиждень й вийшла дуже вдалою, надихнувши нашу героїню на створення наступних полотен. І хоча ціна за кожен набір для малювання (а це 250-350 гривень) для кишені пенсіонерки досить відчутна, Ольга Іванівна зізнається, що надає перевагу духовним, а не матеріальним потребам.
-Краще хай в моєму холодильнику не буде зайвого шматка ковбаси, зате в роботі буде нова картина, такий у мене пріоритет, – посміхається мисткиня. – А щодо творчих секретів, то їх у мене усього два: бажання й терпіння.
Квартира перетворилася на музей живопису
Нове заняття настільки припало Ользі Іванівні до душі, що її квартира наразі вже нагадує невеличкий музей живопису. На створення однієї картини у художниці-аматорки в середньому йде тиждень, максимум два, тож стіни усіх трьох кімнат її оселі щільно прикрашені яскравими полотнами з різноманітними сюжетами. Це й копії всесвітньо відомих картин, і пейзажі, і абстракції, і портрети, і твори на релігійну тематику.
-В мене немає якихось конкретних вподобань, я малюю те, що на даний момент відгукнулося мені, відповідає настрою та емоційному стану, – пояснює Ольга Ткач. – Але в будь-якому випадку я намагаюся обирати для своїх картин якісь світлі, ліричні й оптимістичні сюжети, щось трагічне чи похмуре – не для мене.
Але все ж помітно, що особливою пристрастю криворізької мисткині є створення картин у стилістиці Ван Гога. Здебільшого це не буквальні копії його шедеврів, а просто наслідування впізнаваної техніки, мотивів і кольорових поєднань, характерних для творчості знаменитого художника.
-Так, стиль Ван Гога я дуже люблю, – визнає Ольга Іванівна. – На мій погляд, оця його фірмова розхристаність, своєрідне скупчення хмар, поширене поєднання жовтого й блакитного відтінків настільки співзвучно з атмосферою нашого неспокійного часу… Хоча припускаю, що не всі відчувають так, як я. Наприклад, мій старший син іноді щиро питає мене: «Мамо, ну що тут може подобатись?!»
Художній хист успадкували діти та онуки
Хоча Ольга Ткач за освітою філолог і все життя працювала викладачем української мови та літератури, а також журналістом у криворізьких газетах, її приховані до певного часу художні здібності яскраво проявилися у її дітях та онуках. Середній син Роман навіть став професійним іконописцем, а четверо з п’яти онуків вчилися у художній школі.
– Найбільший поціновувач моєї творчості – це найменший онук – 10-річний Іларіон, – розповідає Ольга Іванівна. – Як тільки бачить чергову мою нову картину, одразу: «Бабусю, подаруй!» Невістка Вікторія вже жартома бідкається, що нема куди вішати в хаті мої шедеври, бо ж Ларік також плодовитий митець – вчиться в художці й постійно дарує батькам нові малюнки.
А от найстарший син пані Ольги, Віталій, спочатку поставився до маминого хобі досить скептично. Якось навіть сказав, що картини за номерами – це не мистецтво, а розмальовки, чи не краще брати сюжети із власної голови? Але Ольга Іванівна на такі закиди не зважає.
-По-перше, я й не претендую на звання «великого художника сучасності», – сміється вона. – А по друге – писати картини «від себе» – дуже складно, для цього потрібні й талант, і знання, і досвід, яких мені бракує. Тож, ніж малювати самодіяльні «дитячі» картинки, я краще створю по номерам більш професійну й досконалу роботу. Але найбільш важливий для мене навіть не кінцевий результат, а сам процес. Адже коли я малюю – я поринаю в іншу реальність, де немає війни, не чутно сирен. Малювання мене надихає, заспокоює й дає сили продовжувати жити.
Шукайте свою віддушину
Але окрім малювання, в Ольги Іванівни є й інші заняття для душі, що дарують їй наснагу й позитивні емоції. Це художні переклади («переспіви», – як каже сама авторка) віршів з російської мови на українську, а також поїздки на дачу. Але дача в Ольги Ткач, як і належить творчій особистості, теж – не стільки для вирощування картоплі й огірків, скільки для відпочинку та єднання з природою.
– Я їду на дачу, щоб не сидіти в квартирі на четвертому поверсі чи, боронь Боже, на лавці під під’їздом, – каже Ольга Іванівна. – На моїй невеличкій ділянці пташки співають, бджілки гудуть, квіточки пахнуть – що ще треба для відновлення та наповнення енергією? Хіба що пройтись босоніж по теплій травичці або лягти в гамак, натягнутий між яблунями, та почитати гарну книжку. І хоча я загалом не лінива й у мене щороку є й невеличкий врожай овочів та фруктів, але знову ж – це не в пріоритеті, головне – відчути внутрішню гармонію, якої всім нам зараз страшенно не вистачає.
Ірина Кадченко