Ми продовжуємо рубрику «Відомі люди на монетах», де знайомимо вас з відкарбованими у металі знаменитими людьми, які увійшли в історію України.
Від безвиході намагалася накласти на себе руки
Народилася Катерина Білокур у селі Богданівка на Полтавщині у 1900 році, якраз на Великомученицю Катерину (7 грудня). Так її й назвали. Це була заможна селянська сім’я, і дівчинку зовсім необов’язково було віддавати у науку: потрібні були робочі руки. Тож читати вона сама навчилася, та ще й малювати її як магнітом тягнуло.
Пізніше Катерина Василівна згадувала, що якось «позичила» у мами шматок вибіленого полотна і вугіллям вигаданих фантастичних птахів намалювала з обох боків. Випрала полотно і знову намалювала. Спіймали її на цьому батьки – ох і прочухана дали: мовляв, якщо чужі люди тебе на цій поганій справі застануть, хто після такого посватається?
20-річною вона дізналася, що є у Миргороді художній технікум, і вирушила туди. Не прийняли Катерину, адже навіть школу-семирічку не закінчила. Засмучена, додому в село пішки поверталася. 1928-го її з тієї ж причини не прийняли до Київського театрального технікуму, хоча на той час вона мала досвід роботи в драмгуртку (батьки дозволили, але щоб драмгурток роботі по господарству не заважав!).
Восени 1934-го Катерина спробувала втопитися у річці. Врятували, дуже хворіла. І тільки після цього батько, згнітивши серце, дозволив доньці заняття малюванням.
Визнання прийшло тільки у сорок років
Якось у віці десь під 40 вона по радіо почула популярну українську пісню «Чи я в лузі не калина була». Шокована чудовим виконанням Оксани Петрусенко, вона у лист до співачки вклала шматочок полотна із зображенням калини. Тепер і ту шокував талант селянки Катерини. Малюнок було передано художникам, до Богданівки приїхав представник міськради обласного Будинку народної творчості, вибрав картини для персональної виставки Білокур.
У Полтаві було представлено лише 11 картин сільської художниці-самоучки. Але глядачі та критики високо оцінили красу і чистоту робіт Білокур – яскравої представниці так званого наївного живопису. Її запросили до Москви. Катерина пройшлася художніми музеями і вперше в житті милувалася роботами великих майстрів живопису: до цього її єдиним наставником була природа. Але наставником чудовим!
До Богданівки приїхав директор Музею українського народного декоративного мистецтва і придбав картини художниці. І зараз цей музей має у своєму розпорядженні найбільше зібрання робіт Білокур. Її «наївне мистецтво» зримо просочене народною творчістю і фольклором. Її роботи душевні, сповнені дитячою щирістю, захопленням світом і високою майстерністю.
Живопис Катерини Білокур – це переважно квіти – символ щастя і краси: адже до них художниця прагнула все життя.
Вона, крім цього, створювала портрети і пейзажі, але сама стверджувала, що вони виходять гіршими.
Пабло Пікассо був захоплений творчістю художниці
Катерина Білокур стала членом Спілки художників України у 1949 році, 1951-го – Заслуженим діячем мистецтв УРСР, була нагороджена орденом «Знак пошани». 1956 року вона здобула звання Народного художника України.
1954 року Пабло Пікассо на Міжнародній виставці в Парижі побачив три роботи Білокур – «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» – і був захоплений творчістю художниці з маленького українського села. Він сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, ми б змусили заговорити про неї весь світ!».
Цікавий факт, який говорить про цінність цих робіт: під час перевезення назад до СРСР їх було викрадено і досі не знайдено. Українська художниця сьогодні – не всесвітньо відома, але люди, які її цінують, з повагою говорять про неймовірну силу жінки, яка зуміла проявити свій талант у дуже важких умовах. Втім, вона доживала свій вік і померла в цих важких умовах.
***
Катерина до останніх днів залишалася жити у батьківському старому сільському будинку. Туди повернувся брат зі своєю родиною, спалахнули сімейні конфлікти. Підводило здоров’я, застуджені під час суїцидальної спроби ноги знерухомили Катерину. 10 червня 1961 року, після операції у райлікарні, вона померла. Поховали Катерину Василівну Білокур у рідній Богданівці.
Валерій Боянжу, Херсон — Одеса
