- Хобі на пенсії: як лялькарка віддала колекцію невідомим людям.
- Хобі на пенсії: і у 79 років пенсіонер із Дніпра не випускає об’єктив із рук у пошуках цінного кадру.
Про що «розкажуть» цеглини
А починається музей з веранди, де розміщено колекцію з цегли різних розмірів та кольорів. Особливість її в тому, що кожна цегла позначена тавром з одеським адресатом виробництва. Вони підтверджують, що поряд з будівництвом із черепашника в далекому минулому в Південній Пальмірі зводилися будинки з дорогої на той час цегли місцевого окала. Вони прикрашають місто й досі. До слова, Олександр Фрідман сприяв виданню «Нарис історії цегельного виробництва в Одесі ХІХ – початку ХХ століть», написаного Станіславом Кінкою з використанням експозиції музею, а також виходу у світ і інших книг про архітектурну історію Одеси.
«Я не антиквар, а історик»
У просторій кімнаті на стелажах виставлено частину зібраних Олександром Соломоновичем за ці роки експонатів. Він із захопленням розповідає мені про них, наголошуючи, що таких придбань не мають інші музеї.
Наприклад, експозиція «Дореволюційні аптеки Одеси» налічує близько тисячі різноманітних пляшечок, баночок та іншої тари для зберігання ліків, яким по сто і більше років. Вони знайдені в Одесі, зокрема й під час розкопок. На одній з пляшечок витіюватої форми значиться дата 1900 і по склу так само склом вигравірувано: «Менадійська чудодійна есенція «Альтона». Колись вона була наповнена цим, що вважалося приворотним, зіллям, котре коштувало чималих грошей.
– Олександре Соломоновичу, а який експонат для вас най-най?
– Усі вони най-най. Наприклад, ось цей, – відповідає він і показує уламок від блюда.
На мій подив, дає пояснення:
– Читайте – Фанконі. І це не підробка. Я не антиквар, а історик і вивчаю минуле лише за достовірними фактами, а не з чужих слів. Про це говорю і туристам, а їх побувало тут тисячі.
А мені мимоволі згадалося прочитане про знамениту кондитерську «Фанконі», яка першою в гасово-ламповій Одесі осяялася електричним світлом і вважалася штабом рецидивістів на чолі з Мішкою Япончиком. Подумалося, що, можливо, саме з цього блюда їв одеські ласощі хтось із знаменитих письменників, художників, котрі любили відвідувати цю кондитерську.
Не підробкою виявилися гармонь, виготовлена в майстерні одесита І.Т. Неженцева, і настінний годинник з табличкою: «Йосип Баржанський. Одеса, годинник, золото і діаманти (фабрика, магазин та майстерня). Дерибасівська, 31». Як і всі, до останнього експонати.
Почалося все з археологічного музею
Надивившись і наслухавшись гостинного господаря, сказав йому:
– Великий іспанський художник Пабло Пікассо заявив якось: «Дайте мені музей і я його заповню». А ви самі створили своє дітище. Хтось допомагав?
– Я завжди розраховував і розраховую на власні сили.
– І скільки вже відстукав вам годинник Часу?
Він відповів по-одеськи:
– 1950. А далі самі порахуєте.
– А з чого розпочалася ваша музейна епопея?
– У п’ятому класі вчителька повела нас до Археологічного музею. Тоді все почалося. Вдалося побувати й у археологічних експедиціях. Землекопом був.
– Які плани на майбутнє?
– Працювати. Не диванувати. Було б, звичайно, добре, якби в Одесі збудували будинок для розміщення в ньому таких музеїв, як мій, аматорських, але не менш цінних, ніж, так би мовити, ліцензованих. І на тій умові, що у певний час їх експозиції будуть передані у громадську власність.
А то ми тулимося, хто як може. Хоча музеї невипадково називають консервами часу.
«В Америці є все. Але там немає Одеси»
– Згоден з вами, Олександре Соломоновичу. Недаремно ж знаменитий австрійський актор і режисер Крістоф Вальц волає до землян: «Читайте, ходіть у музеї, слухайте оперу… Тільки заради Бога, не вивчайте життя за фільмами, телевізором та Інтернетом». Скажіть, ви дуже любите Одесу?
– Я ж народився і виріс в Одесі. І пишаюся, що до неї, нашої мами, мають стосунок багато які відомі люди, добрі справи яких прославляє і мій музей. Дві мої сестри зараз живуть в Америці. Кличуть до себе від розривів ракет і шахедів. Але я не поїду.
– Чому?
Олександр Соломонович усміхається і каже:
– В Америці є все. І ковбаси багато. Але там немає Одеси.
Рости сто років і без старості
Я попросив свого візаві поділитися з читачами газети порадою про те, що потрібно робити людині похилого віку, щоб рости сто років і без старості.
– Пам’ятати завжди, що життя – це своєрідна чарівна гра, насамперед із собою. Не скаржитися на долю, на труднощі, а займатися цікавими і корисними для себе справами. Мені довелося працювати і електриком, і маляром, і різноробом, займатися підприємництвом. І я переконувався, що на будь-якій дорозі набиваєш собі шишки. Але ж без цього не досягнеш мети. Треба любити людей, які тебе оточують, і справу, якою займаєшся.
***
Після розмови з Олександром Фрідманом я вкотре переконався, що люди похилого віку подібні до музеїв і треба з ними спілкуватися не заради фасаду, а заради скарбів, які зберігаються в їхніх світлих душах і добрих серцях.
Віктор Мамонтов
