Ми продовжуємо рубрику «Відомі люди на монетах», де знайомимо вас з викарбуваними у металі знаменитими людьми, які увійшли в історію України.
Так-так, читачі, прошу не дивуватися: нехай ви не чули його голосу, але якщо я зараз скажу, що Дмитро Луценко – автор слів пісні «Як тебе не любити, Києве мій», то ви обов’язково скажете: а, ну звичайно чув, душевна пісня!»
Народився автор понад 300 популярних пісень у 1921 році в селі на Полтавщині. Переживши Голодомор 1932-33 років, підлітком поїхав на Донбас: робота на шахті хоч якось могла допомогти прогодуватися. Навчався у технікумі, в інституті. На фронт Другої світової потрапив автоматником у розвідроту. У Східній Пруссії 8 травня 1945-го був тяжко контужений, отримав інвалідність 2-ї групи. Тоді він співпрацював з дивізіонною газетою «За перемогу!».
Після війни працював у всеукраїнських газетах, на радіо. 1962 року було видано першу збірку його віршів, Дмитро Луценко став членом Спілки письменників України. 1974-го – заслужений діяч мистецтв України, 1976-го – лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Крім вищезгаданої пісні, яка у 2014 році стала гімном столиці України, можна назвати ще безліч пісень на його слова – справді душевних, таких, що запам’ятовуються, западають у душу і серце після першого ж прослуховування, любимих в народі. Це «Мамина вишня», «Спасибі вам, мамо», «Сивина», «Пісня про хліб» і багато інших.
Помер цей талановитий український поет-пісняр 1989 року. Помер? Але скільки пісень і донині продовжують його зовсім недаремно прожите життя.
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
Як тебе не любити, Києве мій
Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
Закоханих мрій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
В очі дивляться канни,
Серце в них переллю.
Хай розкажуть коханій,
Як я вірно люблю.
Буду мріяти й жити
На крилах надій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Спить натомлене місто
Мирним, лагідним сном.
Ген вогні, як намисто,
Розцвіли над Дніпром.
Вечорів оксамити,
Мов щастя прибій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
