І сьогодні наша історія про пенсіонерку з Кривого Рогу Людмилу Демченко, яка незважаючи на вік (72 роки) і низку серйозних хронічних захворювань, продовжує вести активний спосіб життя і намагається не зациклюватися на проблемах.
Лютий 2022-го застав у Запоріжжі
Так сталося, що воєнний лютий застав криворіжанку у Запоріжжі, де вона проходила планове лікування лімфедеми – хронічного захворювання, яке виникло після давньої онкологічної операції. Незважаючи на те, що в цьому місті були прильоти буквально в перші дні війни, Людмила Анатоліївна поїхала звідти лише тоді, коли, прийшовши на черговий сеанс терапії, натрапила на наглухо зачинені двері клініки: лікарі евакуювалися.
– Я така людина, що люблю доводити заплановане і розпочате до кінця, тож загальній паніці в перші дні вторгнення не піддалася, – зізнається наша героїня. – Але, проаналізувавши пізніше свою реакцію, я зрозуміла, що частково вона була викликана стресом і підсвідомим запереченням того, що відбувається.
Хоча, за словами Людмили Анатоліївни, страху в неї не було і на початку війни, немає і тепер, через 15 місяців. Почасти вона дякує за це природному оптимізму, почасти – життєвому досвіду.
– Я просто тверезо оцінюю низку змін, пов’язаних з ситуацією: постійно зростають ціни на продукти, багато знайомих переїхали до безпечніших регіонів або за кордон, і це нормально, – каже криворіжанка. – Але я і моя сім’я (чоловік, двоє синів, четверо онуків) нікуди не їхали і не збираємося, ми просто пристосовуємося до нових реалій.
Війна війною, а коти за розкладом
До війни одним із хобі нашої героїні була волонтерська допомога безпритульним тваринам: годівля, лікування, по можливості – стерилізація. Незважаючи на обставини, Людмила Анатоліївна навіть не думала кидати своїх «хвостатиків» напризволяще і, як і раніше, влаштовує їм «їдальню» на трьох – чотирьох локаціях.
– Зараз під моєю опікою 18 котів і 11 собак, причому в однієї – цуценята, – розповідає криворіжанка. – До війни я щодня варила тваринам близько 8 літрів каші з м’ясом, зараз змушена економити, тому в меню моїх пушистиків – манна каша на бульйоні з додаванням кісточок, суміш із соціального батона та собачого корму. Але, знаєте, вони не нарікають.
Щоб нагодувати хвостату ораву, Людмилі Анатоліївні майже щодня доводиться проходити пішки кілька кілометрів. У період, коли відключали вуличне освітлення, і у приватному секторі стояла майже цілковита темрява, це було зовсім невесело і навіть травмонебезпечно. Але наша героїня не сумувала – одягала налобний ліхтарик і рішуче йшла у своїх «тваринних» справах. Іноді їй вдавалося умовити чоловіка проїхатися «котячим» маршрутом на машині.
– Чоловік досі для призору хвилин десять бурчить і ламається, а потім покірно везе мене з торбинками по наших фірмових закутках і гаражах, – сміється Людмила Демченко.
Живіть активно і вірте у ЗСУ
– Якщо говорити про ситуацію з відключенням світла та обстрілами, то Кривий Ріг у цьому плані поки що постраждав мінімально, – говорить пенсіонерка. – Світло у нас у квартирах взимку відключали рідко, довго не було лише вуличного освітлення. «Прильоти» кілька разів були, але за рахунок того, що місто у нас довге, то в моєму районі в основному – тиша. Щоправда, у нас поруч ТЕЦ, тож ми спочатку побоювалися обстрілів, але наші сили ППО – на висоті!
Загалом Людмила Анатоліївна, як і раніше, продовжує вести максимально активний спосіб життя і намагається не зациклюватися на проблемах. Наприклад, минулого літа вона спіткнулася, впала і вкрай невдало зламала руку в районі плечового суглоба, тож гіпс починався прямо зі спини. Але наша героїня з гумором пережила період «безрукості» (оскільки на другій руці через набряки вона змушена весь час носити спеціальний стягуючий «рукав»), потім – тривалу реабілітацію і зараз продовжує регулярно займатися йогою, розтяжкою та лікувальною фізкультурою.
– Війна не змінила мого кредо: я, як і раніше, дивлюся на життя з оптимізмом і намагаюся радіти кожному дню, – говорить Людмила Демченко. – Звичайно, мене, як і всіх українців, періодично відвідує тривожність і мучить невизначеність, але я жену ці думки геть, бо вірю у ЗСУ.
Ірина Кадченко
