«Як переживають війну пенсіонери» – так називається наша нова рубрика. В ній ми розповідатимемо історії літніх людей з різних куточків нашої країни про те, як вони справляються з труднощами воєнного часу.
Перша наша історія про пенсіонерку з Дніпра Тетяну Сосєдову.
Не вірила, що буде війна…
Дніпрянка Тетяна Сосєдова у свої 83 – впевнений користувач соцмереж і глядач ютуба, тому вона завжди у курсі останніх новин. Але Тетяні Олексіївні до останнього не вірилося, що буде війна, тому що «цього не може бути ніколи…»
– Сама я родом із Новочеркаська, у мене в Росії є близькі родичі, тому можливість реальної війни з ракетними обстрілами міст та вбивствами мирних жителів не могла мені наснитися навіть у страшному сні, – каже вона. – Коли війна все ж таки почалася, мої свідомість і психіка висунули новий захисний аргумент: це все найближчими днями закінчиться! Я не знала, яким чином: завдяки мирним переговорам, втручанню Заходу, протестам у Росії, але я була впевнена: цей кошмар не може тривати довше за кілька тижнів.
До речі, спілкування з ріднею із Росії Тетяна Сосєдова з власної ініціативи припинила у перші дні повномасштабного вторгнення. Коли близькі у відповідь на новини про «прильоти» до Києва продовжували твердити про укронацистів та спецоперацію, наша героїня відрізала: «Нема про що говорити, залишусь живою – колись здзвонимося».
«Прильоти» просто за будинком
Дніпро довго залишалося відносно спокійним містом щодо ракетного обстрілу. Але Тетяна Олексіївна все одно у кожну повітряну тривогу слухняно сиділа в коридорі, обладнавши між двома стінами свій безпечний куточок: стілець, плед, книжка. Син, який живе разом із нею, жартував: «Ну ти і перестраховщиця»! Але життя показало, що обережності були не марними: перші ж березневі «прильоти» у Дніпрі припали на район, де живе наша героїня – від вибухової хвилі на сусідній станції метро і в навколишніх будинках повилітали шибки, будинок Тетяни тоді відчутно здригнувся. А вже у червні від прямого влучення ракети згоріло «СТО» метрів за 800 від її рідної п’ятиповерхівки, загинуло кілька його працівників, було багато поранених.
– Ось тоді мені вперше стало по-справжньому страшно, – зізнається Тетяна Олексіївна. – Вибухи було видно просто з вікна, від гуркоту можна було оглухнути, будинок просто трясло. Але якимось дивом вибухова хвиля пройшла по діагоналі, зачепивши лише крайній під’їзд нашого будинку, де на перших поверхах вибило вікна. Я не знаю, по яких цілях стріляли рашисти – тут немає жодних військових об’єктів, лише приватний сектор, гаражі та старий вагоноремонтний завод…
Відволіктися допомагає творчість
Але навіть більше, ніж загроза обстрілів, Тетяну Олексіївну пригнічувала вимушена розлука з любою онукою Олею і трьома правнуками, які ще у березні поїхали до Франції, де родичі допомогли з безкоштовним житлом.
– Моїй молодшій правнучці Варварі тоді було лише два місяці, я бачила малу до від’їзду лише один раз, – говорить Тетяна Сосєдова. – Оскільки онука з дітьми живе від мене недалеко, я звикла до частих зустрічей з ними, регулярно няньчила старших правнуків, а тут – розлука, що затяглася нам цілих дев’ять місяців… (родина онуки повернулася до України лише напередодні Нового року, – прим. автора).
Справжньою віддушиною для Тетяни Олексіївни у ці складні місяці стала творчість: плетіння кошиків із паперових трубочок і створення картин за номерами.
– У мирний час я приділяла увагу своїм хобі далеко не щодня, але зараз я займаюся творчістю частіше: зосередженість на малюванні або плетінні з паперової лози допомагає відключити голову від тривожних думок, – зізнається дніпрянка. – Крім того, онука і правнуки часто дзвонили мені по Вайберу, слали фото і відео – це теж додавало сил та оптимізму.
Відключення світла не перешкода
Оскільки Тетяна Сосєдова живе в районі, де багато промислових підприємств, її п’ятиповерхівку підключено до спільної підстанції з великим заводом. Завдяки цьому електроенергію в будинку восени практично не відключали, і навіть після обстрілів відновлювали подачу буквально протягом півгодини.
– Так, у цьому сенсі ми були розпещені не те, що порівняно з Києвом або Одесою, де люди часом цілодобово сиділи без світла, але навіть порівняно з іншими районами Дніпра, – говорить Тетяна Олексіївна. – Але вже півтора місяця світло у нас щодня відключають за графіком. Здебільшого співвідношення таке: 5 годин зі світлом, 4 – без. У перші дні відключень, звісно, був сильний дискомфорт. Але людина до всього звикає – і ми звикли. Тим більше, що графік майже не порушується – а якщо ти можеш планувати свій час, то вже не почуваєшся таким вже безпорадним.
Наша героїня під час відсутності світла дивиться серіали або слухає аудіокниги, які син заздалегідь завантажує на ноутбук (заряду його батареї вистачає години на три). Крім того, мобільний інтернет у періоди відключень працює – так що можна у «Вайбері» листуватися із сусідами, переглядати «Фейсбук».
Крім того, кілька разів на тиждень вечорами приходить онука з правнуками і сім’я влаштовує домашній «пункт незламності»: при світлі міні-лампочок, що працюють від пауербанку, грають у доміно, в карти, п’ють чай з тортиком.
– Основний дискомфорт особисто мені завдає одночасна відсутність зі світлом тепла – оскільки котельня на ці кілька годин теж відключається від електроенергії, – зізнається Тетяна Сосєдова. – А взимку батареї, які в нашій хрущовці і без того не можна назвати надто гарячими, остигають швидко… Але я не скаржуся – порівняно з тим, що відчувають наші хлопці у промерзлих окопах, це все дрібниці. Тож не скиглимо і чекаємо на Перемогу!
Записала Ірина Лебединець
