Так склалося, що місто Дніпро славиться насамперед своїми досягненнями у космічній галузі, металургії та машинобудуванні. Але індустріальний мегаполіс здатний народжувати та надихати не лише передовиків виробництва, а й літераторів – з тонкою душею і талантом слова. Історія життя одного з них.
Мама була одружена двічі – з рідними братами
– У моїй долі багато цікавих поворотів, які почалися ще до мого народження. Так, моя мати, Мотрена Василівна, була заміжня двічі – за рідними братами, і причина тому – війна, – розповідає Володимир Опанасович. – З Яковом, першим чоловіком, вони одружилися перед війною, а з оголошенням мобілізації його забрали на фронт. Він загинув у Відні, у День Перемоги – 9 травня 1945 року. Згодом з армії повернувся брат Якова, мій майбутній батько Опанас Сидорович, за якого мама і вийшла заміж. Батько також пройшов усю війну, зокрема Сталінград, був поранений, контужений.
Опанас і Мотрена прожили разом тридцять років, виховавши двох синів – Миколу (сина Якова) і Володимира, героя нашого нарису.
Iсторія життя: лірик у спецівці
З раннього дитинства Володя читав книжки запоєм, вірші почав писати ще в школі.
– Читати я навчився рано, – згадує співрозмовник. – У шість років, окрім дитячих книжок, охоче брав до рук газети. У школі читав крадькома під час уроків, вчителі нерідко книжки забирали, віддаючи потім матері. До чотирнадцяти років прочитав «Ходіння по муках» Олексія Толстого і страшенно захопився поезією, яка була тоді в моді. Не знати імен Євтушенка, Рождественського, Вознесенського, інших «шістдесятників» вважалося чимось непристойним.
Але чомусь гуманітарій-лірик після семирічки за підказкою брата пішов вступати… до Дніпропетровського індустріального технікуму. Ледве вступив. А потім кілька разів поспіль штурмував технічні вузи: гірський, транспортний, металургійний, але очікувано зрізався на фізиці та математиці. Одумавшись, наш герой з першої спроби вступив на факультет іноземних мов (французьке відділення) Дніпропетровського держуніверситету. Тут він опинився, як то кажуть, у своїй тарілці.
– Пам’ятаю, кілька груп нашого факультету спільно писали диктант із російської мови, – згадує поет. – Диктант виявився складним, були двійки, трійки. Єдина п’ятірка виявилася саме у мене. Зате будь-яка техніка вводила мене у ступор. Наприклад, коли я працював у багатотиражці трубного заводу, в редакції з’явилися перші комп’ютери, і якщо в їх роботі відбувалися збої, першим питанням колег було: «Рудов до компа підходив?!» Якщо так, починався допит: «Що ви натискали?!» І сміх, і гріх…
Але після закінчення університету дипломований філолог влаштувався слюсарем на завод.
Iсторія життя: кохання завдовжки у півстоліття
І все-таки любов до поезії залишалася понад усе навіть під час недовгої заводської кар’єри Володимира Рудова. Завдяки віршам він і майбутню дружину завоював.
– Свою Олену Прекрасну я зустрів, працюючи на шлакоблочному заводі майстром, – розповідає Володимир Рудов. – Вісімнадцятирічна дівчина працювала у заводській котельні. Я постійно звертав увагу на струнку симпатичну співробітницю, що проходила мимо, і зрозумів, що якщо не хочу, щоб мене випередили, треба діяти. У цьому дуже допомогли вірші.
Почав дніпрянин здалеку, натяком, присвятивши Олені такі романтичні рядки:
Соловьи б остались без работы,
Не найдя тебя в родном краю.
Просто так свистеть кому охота?
А с тобою соловьи – поют!
Звичайно, далі були й відвертіші освідчення – у віршах та у прозі, які зрештою підкорили красуню Олену. З того часу подружжя вже майже півстоліття разом. Причому їм вдалося створити не лише шлюбну, а й творчу спілку. Адже Олена, яка стала лікарем-гомеопатом, також багато років пише вірші. І сьогодні подружжя Рудових часто виступає на різних творчих заходах разом, читаючи свої твори.
Від долі не втечеш
Звичайно, передовиком виробництва Володимиру Рудову стати не вдалося, його завжди вабив творчий шлях. У результаті понад 30 років наш герой пропрацював на трубопрокатному заводі журналістом багатотиражки («Ленінець», «Заводський вісник»).
– Багато хто ставиться до заводських газет зверхньо, і даремно, – каже Володимир Рудов. – У моїй роботі була дуже важлива складова – швидкий зворотний зв’язок, живий відгук читачів на публікацію. Ну а свої амбіції поета і сатирика я реалізовував у великих ЗМІ.
Вірші та гуморески Володимира Рудова публікувалися у колишніх всесоюзних, а також всеукраїнських, обласних та міських виданнях: «Правда», «Литературная газета», «Рабочая газета», «Перець», «Молодь України», «Журналіст України». Крім того, дніпрянин – автор книг сатири та гумору «Скільки того життя» і «Тонкий розрахунок».
– Знайомі часто запитують, що у наш тяжкий час надихає мене на створення віршів та прози? – каже Володимир Рудов. – І відповідь у мене одна: головне джерело натхнення – моє рідне місто. Я закоханий у нашу набережну, гарні парки, розливи Дніпра. Упевнений, що саме мій зв’язок із рідними місцями дарує мені силу жити і творити. Сподіваюся, читачам «На пенсії» сподобаються кілька моїх нових чотиривіршів:
Новогоднее
Нам не надо всматриваться в дали,
Пережить бы только Новый год.
А потом опять мы загадаем −
Курочка по зернышку клюёт…
Третий тост
За дам мужчины в полный рост
Спешат поднять свой третий тост,
Боясь, что, запоздав немного,
Они стоять уже не смогут.
В зимнюю пору
Сейчас, когда мороз стоит,
И солнца диск висит, не грея,
Желаю вам, друзья мои,
Тепла в душе и в батареях!
Ірина Лебединець
Читайте також: