Дмитро Бакаєв (ліворуч) з директором музею Павлом Козленком
Ключові тези:
Директор телекомпанії, де я колись працював, Борис — сивий чоловік років сімдесяти — у минулому був оператором центрального всесоюзного каналу. Знімав Брежнєва. Їздив по всьому СРСР: БАМ, колгоспи, зерно, виконані плани.
Він був веселий і любив байки. Одну згадував особливо часто. Його англійський колега з Бі-Бі-Сі, побувавши в СРСР, якось спитав:
— Що у вас відбувається із сільським господарством? У новинах — надої й опороси, а в магазинах порожньо.
Борис відповів:
— Треба викликати у телеглядача відчуття достатку. З телевізора теж можна наїстися. Принаймні — думати, що наївся.
Англієць замовк і зробив висновок: радянська людина не голодна, бо їй сказали, що вона сита.
Потім була перебудова. І був Баку. Сивий Борис плакав, згадуючи ті дні.
— Жінка йшла в натовпі й несла в руці голову своєї сусідки. Трясла нею. А ще місяць тому ходила до неї по сіль.
Як, виявляється, легко зняти вуаль людяності.
12 січня 1990 року по бакинському телебаченню заявили, що місто переповнене біженцями, а вірмени нібито живуть у привілеях. Це прозвучало як сигнал. І люди, які звикли вірити телевізору, вийшли вбивати сусідів — тих, з ким учора дружили.
Так само, як колись займали квартири євреїв, вивезених у гетто. Так само показували, де хто ховається.
Це було. Це страшно. Це сивина людства.
27 січня у світі вшановують пам’ять жертв Голокосту. Євреїв убивали й в Україні. Поставлено на потік. Арійська точність. Бюрократична байдужість. У німців навіть був термін — Schreibtischmörder, «вбивці за письмовим столом». Вони лише рахували папірці й золоті коронки. І не бачили зла.
Макет “Євреї, які йдуть на смерть”
Я був у Доманівці. Під час війни там був табір смерті. Поля, пагорби — і під кожним деревом могила. Кажуть, десятиліттями на гілках висіли клапті одягу.
Сюди гнали етапи без перерви. І дуже швидко місцеві почали торгувати з в’язнями.
Як це було?
Жіночий силует притискається до колючого дроту. Шепче, поспішаючи, ніби боїться, що слова замерзнуть раніше за неї:
– Дайте картоплі. Піввідра. І сало. Ви ж обіцяли… сало.
З того боку хмикають.
– А що, жиди сало їдять?
Пауза. Чути, як хтось плює у сніг.
– Гаразд. Показуй, що назбирали.
З-під рваної хустки з’являються вузли. Руки тремтять не від холоду – від слабкості.
– Порцеляна. Французька. Вона дорога…
– Цяцьки. Гаразд.
– Золото теж є. Небагато. Зі всього барака.
Він перебирає. Цокає язиком.
– А це що?
– Золота коронка.
Він зважує коронку на загрубілій долоні, нігтем колупає наліт.
– А що потім робитимете, коли все це проїсте?
Вона проковтнула.
– У нас є «Зінгер». Машинка. Робоча.
Ми можемо шити. І лікар є. Професор. Він лікувати вміє. Справжній.
Він усміхається.
– От ви, жиди… Скрізь пристосуєтесь.
Знову дивиться на золото.
– Мало. Дуже мало.
Вона тягнеться ближче до дроту, колючка рве рукав.
– Молоко… треба молоко.
Діти хриплять. Горять.
– Заради Христа…
Він різко піднімає голову.
– Христа не чіпай.
Ви ж його й розіп’яли.
Мовчання. Десь довго і надривно кашляє дитина.
– Гаразд, – каже він нарешті. – Буде молоко.
Але сала не обіцяю. І дивись… наступного разу несіть більше.
Він іде.
Вона ще стоїть, тримаючись за дріт, ніби він – єдиний, що не дає впасти.
Я ходив яром, звідки у 70-х дощами вимивало людські черепи з отворами від куль. Хлопчаки гралися ними. Учитель зібрав і закопав. А в 90-х почав збирати музей — усе, що випльовувала земля. Бо це треба показувати. Щоб не повторилось.
Павло Козленко, віце-президент благодійного фонду «Пам’яті жертв нацизму», купив на eBay фотографії євреїв, у гетто. За такі знімки сьогодні просять дорого – п’ятсот доларів за фото. Дізналися, що євреї збирають все, що пов’язане з Голокостом, і ціни підняли.
Але є й ті, хто не візьме грошей за це. В музеї багато речей із гетто і таборів.
У Музеї геноциду «Територія пам’яті» — не лише про Голокост. Там і про вірмен, ромів, кримських татар. І про нас.
Там є речі з гетто і таборів.
Цукорниця у вигляді груші. Самотні сережки. Годинники «на чорний день». Ложки з ініціалами. Дитячі черевики, з яких виросли назавжди. Зошити, де почерк обривається на півслові.
Ці речі продають. Їх зважують і оцінюють.
Це блюзнірство — і це реальність.
Але за склом музею вони знову стають тим, чим були: слідами життя, яке хотіли стерти.
Але було й інше.
Але я хочу сказати й інше. Велика кількість людей не піддалася спразі наживи. Так само, як були і є ті, хто не піддався пропаганді, не схибив, не довірився телевізору і не пішов вибивати сусідам двері сокирою. Багато хто ховав і вірмен, і євреїв. Багато хто, незважаючи на таблички на колючому дроті, що забороняють будь-яке спілкування з євреями під страхом смерті, приносили до них ночами їжу.
Хоча й самі жили надголодь.
Павло Козленко, керівник Музею геноциду «Територія пам’яті», звернувся до читачів «На пенсії»:
– Дорогі друзі, якщо у вас є якісь речі, артефакти, які свідчать про Голокост, і ви хочете, щоб це бачили люди, ми готові прийняти їх у дар офіційно, за актом. До нас у музей приходять екскурсії школярів. Вони дивляться і не залишаються байдужими. І ми кажемо їм: діти, подивіться, що може бути завтра, якщо росіяни прийдуть до нашого міста, не дай Боже. Що станеться з вашими будинками, з вашими близькими і що буде саме з вами.
І пишуть у Книзі пам’яті:
«Цього більше ніколи не повинно статися».
Ми, діти, постараємось. Дуже-дуже.
Читайте також:
В Україні виходить на фінішну пряму підготовка масштабної пенсійної реформи, яка має докорінно змінити принципи…
А чи знаєте ви, що сушена паприка містить більше вітаміну С, ніж лимон? Навіть цього…
Купівля квитка на потяг — лише половина справи. Під час поїздки діють суворі правила поведінки,…
Уряд України реформував систему підтримки внутрішньо переміщених осіб та маломобільних громадян. Відповідні зміни Кабінет Міністрів…
Не всі про це знають, проте самотні громадяни похилого віку, які через стан здоров'я потребують…
Хоча швидке видалення кліща суттєво знижує ризики, воно не гарантує повної безпеки для здоров'я. Швидкість…