Мисливиці на ляльок – хто це
Мисливиці на ляльок — так я їх назвав.
У кожній з них є якийсь тихий, але впертий азарт: знайти стареньку бабусю, вмовити її зробити ляльку так, як робили в її дитинстві, а потім уже звіритися зі своїми етнографічними записами і точно визначити, що ця лялька саме звідси, з цієї місцевості, з цього села.
Кожна земля має свої вузли, свої тканини, свої крихітні обряди, свої маленькі таємниці.
І дівчата йдуть цими слідами, як слідопити.
І, на мою думку, встигли в останній момент.
Бабусині руки, пам’ять та забуті обряди
— Ой, доню! Ну які зараз ляльки?! Стара я в ляльки грати! – Сміється сторічна бабуся.
Але потім, піддавшись умовлянням, починає зосереджено згортати з ганчірочок ляльку.
Натруджені, немов сплетені з темних гілок старого дуба, бабусині руки на секунду завмирають — вона згадує. А потім знову оживають та починають швидко в’язати вузли.
У дитинстві мати показала їй, як робити «жованку» — шматок білої тканини, набитий хлібом і зав’язаний вузлом.
І, сповівши її, бабуся завмирає.
О, яке ж це було щастя, коли вона, будучи зовсім крихіткою в страшний Голод, знайшла за грубкою жованку молодшої сестри.
Тихо плакала і запекло гризла скам’янілий хліб.
Дівчата-«мисливиці за ляльками» сидять мовчки, боячись потривожити бабусю та її сиві, страшні спогади.
Олена Сайдель – хранителька зникаючої культури
Ці експедиції перед повномасштабною війною були. Ці бабусі, боюсь, не витримали цього жаху.
— Мій інтерес —це народна лялька, — розповідає Олена Сайдель. — Така, можливо, непрезентабельна, не дуже гарна, десь із кривими стібками, але зроблена руками бабусь!
(Олена брала участь у цих експедиціях.)
Олена – Охоронець. Ось точне слово. Вона зберігає те, що зникає і може зовсім розчинитись у часі.
Ляльки з качанів кукурудзи, картини, намальовані на дверних фільонках, вишиті молитвами рушники, оплавлені жаром свічок воскові весільні віночки, які зберігали під образами.
Але ж це сміття? Навіщо воно потрібне?
Це те, що називається душею народу. Його сіль. Те, що хотіли забрати, і що народ ховав.
За радянських часів потягами на станціях ходили глухонімі «коробейники».
Вони продавали, пояснюючись одними жестами, самопальні календарики зі Сталіним, фотографії поп-зірок, чорно-білих котиків із розфарбованими трояндочками у двох кольорах — небесно-блакитному та малиновому — та фотографії, які тоді називали «божественними».
Фотокопії зі старих листівок. Німецьких чи дореволюційних.
Із херувімчиками та кучерявими дітлахами, які ведуть хоровод біля ялинки.
Я не очікував, що зустріну їх через півстоліття — вже втіленими в народних картинах.
Олена Сайдель має кілька варіантів цієї картини.
— Спочатку це була німецька листівка, яка потрапила на українські землі після другої світової війни, — розповідає вона. — Тоді було заборонено все релігійне: церкви, ікони. А ця листівка з ангелом, що простягає руки над дітьми, які йдуть мостом, який ось-ось провалиться, стала символом Божого захисту.
Її почали перемальовувати. Народні самодіяльні художники копіювали сюжет.
— У мене є картини з цим зображенням — і на полотні, і на фанері, і на товстій дьогтьовій дошці, і навіть на картоні, на кришках від старих радянських поштових скриньок, — каже Олена. — Цю картину так любили, так часто переписували, що вона фактично замінила ікону в будинках!
І що особливо цікаво — ця листівка з ангелом та дітьми відома по всій Європі, але лише в Україні вона прижилася та стала народною картиною.
Тому народна картина — моя особлива любов.
Олена Сайдель
Колекція рушників, віночків та забутих символів
Олена збирає ці зворушливі наївні картини, вишиті рушники та воскові весільні віночки.
Почалося все з рушників. Основу її колекції склали бабусині рушники — старі, родом із Черкащини.
Олена згадує: «На одному з рушників були такі слова – в дитинстві вони мене трохи лякали: “Під хрестом моя могила, На хресті моє кохання”.
Більшість людей думають, що рушники – це лише візерунки та квіти. Так, таких найбільше, але світ рушників величезний, різноманітний і набагато глибший, ніж здається.
У однієї Олени рушників з епіграфічною вишивкою близько ста п’ятдесяти.
У її колекції є й воскові весільні віночки.
Чому “воскові”? Тому що кожну квіточку робили з паперу, опускали у розтоплений парафін, а потім у воду. Парафін застигав тонким шаром, роблячи квітку дзвінкою та святковою. Так дівчата виходили заміж.
Які там весільні вбрання тоді могли бути…
Сімейні спогади: Голод, війна та виживання
Під час Голодомору бідні люди міняли своє коралове намисто та сорочки на сухарі, картоплю, зерно.
А потім настала війна.
— Моя бабуся, — розповідає Олена, — казала, що радянська армія звільнила їхнє село у сорок третьому році. До того вони були під німцями, тоді бабусі було сімнадцять. Коли німці відступали, забрали все: і коней, і їжу – все дощенту.
А потім прийшла червона армія — і забрала все начисто. Що приховаєш – все вимітали на “потреби армії”. Навіть пил борошна з мішків вибили.
А сіяти треба.
Вісімнадцятирічних дівчат після окупації одразу відправили до колгоспу.
Бабуся розповідала: була у них корівка — сухорібра, ледве жива. Всім сказали брати корів, запрягати та орати землю. Вони жаліли свою корівку, запрягалися самі. «І корова плаче, і ми плачемо», — казала бабуся.
У ці лихоліття в їхнє село привезли людей з Ленінграда після блокади. Сказали: розселяємо по сім’ях. Кому двоє, кому трьох. Їм поселили двох ленінградок. А ті одразу заявили: “Ви німця годували, були в окупації – тепер годуйте нас”.
Бабуся казала: ми самі недоїдали, абсолютно не було чого їсти, але віддавали їм все.
Ленінградки сказали: «Працювати не будемо, не допомагатимемо, нічого робити не будемо».
А бабуся зітхала: «Ми їх так жаліли… бо самі Голодомор пережили. Все найкраще їм віддавали».
Минув тиждень-другий — і вони побачили, що ленінградки мали гарні речі, яких у селі не бачили: крепдешинові сукні, туфлі…
“А ми босоніж ходили”, – згадувала бабуся.
Але потім, коли ленінградки побачили, як важко працюють місцеві жінки, у них щось людське прокинулось. Вони почали жаліти їх, допомагати.
До цього могли піти поскаржитися голові сільради, що їх «недостатньо годують» чи «чогось не дали».
Потім ще батько розповідав: мав однокурсника із Задністров’я, Білгород-Дністровського району. Він казав: «Ми в сорок сьомому вижили тільки тому, що з братом ловили їжаків. Їх готували – і так жили».
— Бабуся мені ніколи не казала «Голодомор», — каже Олена. – Вона говорила “голодівка”. І все це пошепки. Розповідала, як на Донеччині навесні вони наїлися абрикосових кісточок… розбивали їх, діставали ядра — і помер брат.
Під час Голодомору діти нерідко їли абрикосові кісточки – розбивали їх каменем та діставали ядра.
У цих ядрах містяться речовини, особливо небезпечні для виснаженої дитини.
Побут, убогість та остання краса
І в ці страшні часи дівчата все одно виходили заміж.
На фотографіях того часу — наречений у темному піджачку та кирзових чоботях, обвітрені, засмаглі від польової роботи обличчя.
А наречена — яка там косметика. Добре, якщо вдавалося дістати квітчасту сукню. Все в селі було вискоблено вщент, все обміняно на їжу.
І тільки восковий віночок білів на голові — остання крупинка краси серед злиднів.
Зворушлива, наївна, білосніжна прекрасна у своїй простоті душа народна, що пройшла стільки страшних років болю та страждань.
І зараз з’явилася мода: сучасні дівчата, виходячи заміж, хочуть саме такі віночки — і щоб позаду були не фата, а білі чи кольорові стрічки.
Це стало можливим лише завдяки таким людям, як Олена, бо вони зберегли цю тендітну народну красу.
Вас також можуть зацікавити публікації:
