Ключові тези:
- Сквот виник як вимушений крок — переселенцям просто не було куди йти після припинення фінансування їхнього проживання в «Куяльнику».
- Люди облаштували будівлю власними силами: провели світло та воду, робили ремонти, жили, народжували дітей, переживали втрати.
- Сьогодні їм загрожує примусове виселення — суд має вирішити, чи визнати їхнє проживання незаконним чи узаконити його з гуманітарних підстав.
Вам буде цікаво: Для ВПО готують важливі зміни
«Куяльник» прийняв, але ненадовго
Адже це такі самі люди, як і ми. Щоправда, пощастило їм менше, – війна пройшла прямо через їхні будинки.
Можна сказати, що і сама ця історія сягає своїм корінням ще в 2014 рік. Адже саме тоді до Одеси ринули перші потоки переселенців із Криму та сходу країни.
Спочатку їх заселили у санаторії «Куяльник». Прийняли привітно. Добре годували та надавали всіляку медичну та психологічну допомогу. Але потім усе скінчилося. Причина? Держава перестала перераховувати оздоровниці гроші за послуги, і життя в санаторії стало неможливим.
Людей просили залишити свої номери за допомогою вимкнення світла, води, ліфтів. Та й у кіосках на території «Куяльника» переселенцям перестали щось продавати.
Тимчасовий притулок із похмурими коридорами
Після цього близько ста переселенців самостійно зайняли порожню будівлю в центрі Одеси, яка стала для них притулком на довгі роки.
Це будівля колишнього єпархіального училища, яку за радянських часів адаптували під гуртожиток порту. А тепер, за словами нинішніх її мешканців, їх хочуть звідти виселити. Нещодавно до них і поліцейські приходили, заявивши про відсутність прав на проживання у колись занедбаній будівлі.
Ні, ми не заступаємося за цих людей, а просто констатуємо факт того, що сталося. Намагаємося зрозуміти наших співвітчизників і розібратися у витоках та причинах того, що відбувається.
Адже більшість із тих, хто знайшов притулок у цій старовинній будівлі із похмурими коридорами, – переселенці із багатостраждальних Донеччини та Луганщини. Живуть тут і наші співгромадяни з інших, охоплених війною куточків України.
Як живуть? Виживають, поки багато хто з їхніх рідних б’ються за Україну на фронті, «переселившись» із колишнього єпархіального училища в окопи та бліндажі.
Як виникли сквоти
Ми спостерігали, як жителі «сквоту» зібралися у затишному дворику, жовтому та багряному від листя. Їхнє занепокоєння було зрозумілим: людей хочуть примусово виселити на вулицю.
Чому сквоту? Тут є своя передісторія. Так ось, у вісімдесятих роках минулого століття Великобританію трясли масові демонстрації шахтарів, сутички з поліцією та безробіття. Тоді ж там з’явились юрби неприкаяної молоді – непрацюючі панки, анархісти, вільні художники. Вони часто захоплювали порожні будинки в аварійному стані, барикадувалися там від поліції, писали музику та картини. Жили вільно і шумно без тепла, світла та води. Це й почали називати словом «сквот».
А в Україні «квоти» – породження війни.
Все забрала війна
Мій співрозмовник на ім’я Карен – переселенець із Маріуполя, учасник АТО. А ще він артист, який виступав із концертними програмами перед нашими воїнами.
– Для розгляду нашого питання потрібно мати хоча б відсоток людяності та піввідсотка політичної волі! Адже було й таке, що голова військової адміністрації особисто розпорядився дати нам електрику. І в будівлі одразу стало світло. А зараз нас хочуть виселити, мотивуючи це тим, що тут планується створити чи реабілітаційний центр, чи будинок творчості для дітей. Не вірю я в це. Насправді нас просто хочуть вигнати звідси, – розмірковує Карен.
До речі, мешканці «сквоту» без діла не сидять. Усі працюють.
Одна з них на ім’я Наталя разом із донькою працює у зоопарку. А колись вона була підприємницею. Але того життя більше нема. Все забрала війна.
Куди ж переселенців? Надвір?
Та й у самій занедбаній будівлі люди живуть зі своїми домашніми улюбленцями. А з тваринами одесити квартиру здають неохоче. Куди їх? Надвір? Жаль. Адже вони теж живі істоти, як і ці наші переселенці, які незабаром можуть опинитися без даху над головою.
Пенсіонер Володимир живе на самій верхотурі під горищем. Квартира сусідів зачинена. До неї всі ставляться з повагою. Адже господарі воюють.
– Невже посміють зламати двері у військовослужбовців і все викинути? – запитую я у пенсіонера. У відповідь він похмуро мовчить.
Тут вони жили, народжувалися та вмирали
На подвір’ї – сход. Мешканці навперебій розповідають, як обживали колишнє єпархіальне училище: проводили світло, воду, робили ремонти. Навіть із «Обленерго» майже домовилися укласти договір на оплату електроенергії. Але там передумали.
«Сквотери» протрималися тут десять років. Багато чого пережили вони за цей час. Тут вони жили, народжувалися та вмирали. Звідси йшли воювати і поверталися пораненими.
А коли після чергового обстрілу біля будівлі обвалилася частина стіни, жителі «сквоту» звернулися з проханням відремонтувати пам’ятник архітектури. Але їм відмовили.
Коли вони вселялися сюди, на сесії облради приймалися різні укази – чи узаконити це поселення і назвати його соціальним, чи скасувати. А у квітні 2023 року будівлю відключили від електрики повністю. Нині тут залишилися найстійкіші 15 сімей. Але, здається, зараз їх «сквоту» приходить кінець.
Чим допомогти ВПО?
– А якби ви не зайшли сюди, – запитую я, – то куди вам, переселенцям, пропонували йти?
– У колишній ЛТП (лікувально-трудовий профілакторій для примусового лікування від алкоголізму та наркоманії. – Прим. авт.), – відповідає Карен. – Там пропонували кімнату на чотирьох осіб, туалет у коридорі, загальна кухня. Або їхати у село Борщі. Там із радянських часів стоїть гуртожиток. До самого села, як то кажуть, не доїдеш. А якщо й доїдеш, то не виберешся. І роботи там нема.
– Але нам усім надіслали повістки до суду з розгляду питання щодо примусового виселення, – каже мешканка «сквоту» Юля.
І відразу замовкає. Наче чекає на допомогу від мене.
А як тут допоможеш…
Що скаже суд?
У цій ситуації суд може ухвалити одне з двох рішень. Або стати на бік власника та визнати проживання цих людей незаконним захопленням державного майна. Або застосувати гуманітарний підхід та визнати проживання тимчасово законним, зобов’язавши органи влади узаконити використання будівлі з укладанням із переселенцями офіційного договору та забезпеченням оплати комунальних послуг за тарифами для населення.
Звичайно, і в такому разі вони не стануть власниками житла, але це захистить їх від негайного виселення.
Ми ходимо тонким льодом
Дивишся на цих людей, співпереживаєш разом із ними та думаєш: «Не дай, Господи, виявитися іншим на їхньому місці – без дому, без світла та ще й з мішком за плечима перед опечатаними дверима.
На жаль, ми всі сьогодні, як то кажуть, ходимо тонким льодом. І нікому не дано знати, де трісне більше – під Донецьком, під Одесою чи деінде. І думаю, що щодо ось таких наших співвітчизників формулювання «не маєте права», як мінімум, не завжди доречне і коректне. Адже не можна залишатися глухими до чужого лиха. І якщо завтра комусь доведеться шукати куточок у занедбаному будинку, то згадайте сьогоднішніх «сквотерів». Адже, можливо, саме у них вам доведеться просити притулку.
Вас також можуть зацікавити публікації:
