Ключові тези:
- У 65 років життя лише починається — якщо вірити у власні мрії й не зупинятися.
- Свобода замість пенсії: як математик став мореплавцем і мандрівником.
- Філософія вітру: «Ми не можемо керувати вітром, але завжди можемо керувати вітрилами».
Його фотографії могли б послужити ілюстрацією для книг «Русалка, ром і тринадцять абордажів» або «Капітан на мілині, або Любов під чорним прапором». Це обличчя справжнього моряка — з дубленою шкірою, просолена. Олексію Солянику 65 років. Але слово пенсія при ньому не говори. Відразу вручить «чорну мітку».
Вам буде цікаво: 92 роки – це не межа: як пенсіонерка з Києва навчає людей довго жити і не хворіти
Син легендарного китобоя
Він син відомого капітана Соляника. Слава про його батька колись гриміла в усьому світі. Капітан та директор китобійної флотилії «Слава» Соляник рапортував, що один рейс заміняв забій понад два мільйони овець. Покоління радянських хлопців виросло на китовому жирі. Про китобійну флотилію «Слава» було написано художні книги, знято фільми, поставлено оперету «Біла акація».
Моряки-китобої отримували надхмарні суми. Бувало, повернеться моряк із рейсу — так із порту їде на одному таксі, а на іншому кашкет везе. Шик. Усі мріяли потрапити у китобої. А робота там була пекельна.
Але якось про Соляника написали «викривальну» статтю. Викликали на політбюро, і сам Леонід Ілліч вичитував бравого капітана. Нарікали, що встановив собі на судні особистий басейн (цинковий бак), і ще багато чого «проробляли».
І зняли його з усіх посад.
Капітану Солянику я не заздрю. Доля його гірка, із сумним присмаком китового жиру. І погано, що старість довелося зустріти не в каюті, що хитається, а в тиші радянських кабінетів.
Математик, який став капітаном
А ось Олексію Солянику я заздрю.
— Я надаю послуги у туристичному бізнесі, — каже Олексій. І очі його сяють.
Це звучить украй не романтично. Уявляється якийсь офісний клерк, який оформляє тури до Туреччини.
А він — інший. У піратському капелюсі, засмаглий до чорноти, з жилистими, чіпкими руками і ногами — для нього забратися на щоглу пару дрібниць.
Він і у вус не дме, і не згадує про українську пенсію. Водить свою яхту морями-хвилями, перевозячи шукачів пригод, багатих туристів. Йому в обличчя дме морський бриз, а маківку смажить тропічне сонце.
Більшість часу він проводить на воді. Пірат Соляник не любить усі ці назви — «літній», «похилий», «пенсіонер».
— Я не вважаю свій вік похилим, — каже Олексій. — Це важливий момент! Я ще не досяг вершини піку, на якому був Данте, коли говорив: «Земне життя дійшовши до середини, я опинився у похмурому лісі». Я до цього не дійшов.
Його рідко можна впіймати на березі. Мені пощастило.
– Зараз рівно 20.00 (16 склянок). Я знаходжуся на Азорських островах, – каже Соляник, смажу рибу на багатті, – це посередині Атлантики, на острові Сан-Мігель. Зараз ми зі сином будемо їсти засмаженого на вугіллі тунця. Нам привіз один мільярдер. Правда! Він його виловив у морі. Він не скупий. Мільйонери – да, а мільярдери – ні.
Професія Олексія Соляника – математик. Він живе на яхті, де ніхто не заважає йому займатися розрахунками та роздумами про вічні формули. Дивиться на зірки в небі, слухає пісню китів і, дивлячись на незліченні міріади вогнів, поринає у світ чисел.
Цього літа він був на конференції в Нешвіллі. Вона називалася Міжнародна математична конференція, присвячена теорії конструктивних функцій, наближень та суміжних розділів аналізу.
Олексій виступав із лекцією на тему: «M-стійкі багаточлени та комплексна динаміка».
Я зовсім нічого не зрозумів, але роблю розумне обличчя.
І почав розпитувати його: як це жити в океані?
Про відьму і пригодовану акулу
Олексій почав розповідати: якось він перевозив через Атлантичний океан відьму. Вона малювала руни, заклинала стихії і викликала восьмиденний штиль.
Іншим разом прив’язалася акула і жила під яхтою. У тіні. Така собі порівняно невелика, двометрова. Жила під човном. Сусідство, скажімо так, дещо напружувало. Олексій думав її вбити — з підводної рушниці. Але все не доходили руки до вбивства. Зрештою почав їй кидати всякі смакоти, кісточки. Акула їх із задоволенням їла.
Потім Олексій подумав: що це таке — тиждень уже пливе. Чого хоче від мене? Неприємно все таки. Пірнув із рушницею під човен. А вона йому просто в очі дивиться. І ніби каже: «Ти мені кісточку приніс?»
— Я не зміг її вбити, — розповідає Олексій. — Вона ж як собака стала. Домашня тварина.
Потім відпливла, звісно.
— Я не маю тільки папуги. А так — дерев’яна нога є, хоч і не зовсім дерев’яна, але болить, зараза. Кульгаю. Піратський капелюх є, тільки ще піастрів не вистачає, щоб їх закопати у скрині.
Хочеш жити – пливи
Одного разу він випав зі свого тримарану в Карибському морі (для сухопутних читачів пояснюємо: це човен із трьома корпусами — один великий посередині і два менших із боків. Завдяки їм такий човен не перевертається на хвилях). Це там, де архіпелаг Малі Антильські острови, який славиться ромом, спеціями та ураганами.
– Яхта йшла повільно. Навіть не йшла – стояла. Я зайшов на корму, щоб вимкнути мотор, бо повіяв невеликий вітерець. А ніч була глибока. А я був далеко від берега. Вогні Гренади ледве виднілися.
Так ось, вимкнув мотор і виходжу на корму – і тут посковзнувся. Впав! Прийшов до тями — не гіпс, а вода. А коли виринув — тримаран повільно, але впевнено відходив від мене.
Олексій тоді був один. Допомогти нема кому.
— Подумав: ось так життя й закінчилося. Почав тонути. Там тепла вода, все нормально, але тримаран йшов. І сил не було. Він уже був метрів за двадцять від мене. І я розумів, що наздогнати його не зможу. Це неможливо. Але потім згадав фразу: Якщо не можеш виграти граючи за правилами, то зміни правила!
Тоді Соляник зібрався. Волю у кулак. Адреналін надійшов у кров. І Олексій почав плисти з усією швидкістю, на яку був здатний. Він молотив руками по воді, як спортсмен-олімпієць у плавальних перегонах. Хоча надії на перемогу не було.
З останніх сил він наздогнав її, кинувши тіло вперед і схопився за ахтерштаг (сталевий трос). Він кріпився за 50 сантиметрів від води.
Тримаран плив, а Олексій, вчепившись за ахтерштаг, як краб, переводив дух і думав: аби не припливли акули.
— А щоб вилізти, треба відпускати канат. Думаю: ні, не відпущу. І так хвилин п’ятнадцять плив. Потім все ж таки заспокоївся. Потихенько виліз.
Чую – мотор стукає: тух-тух-тух. Думаю: якого біса, я ж його вимкнув!
А потім – ех, ні, це ж я зубами стукаю!
Дістав ром (95%) — і півпляшки «вжарив». Потім ліг спати.
Коли приходить ураган
Розпитую його про урагани.
З ними зараз легше. Це раніше барометри повзли вниз, моряки слинили палець, піднімали вгору і стурбовано крутили головами, дивлячись на обрій, де збираються хмари та блискавка.
Тепер Інтернет за день-два повідомляє, що йде ураган – Маргарита, Катрина або якийсь інший, для милозвучності названий жіночим ім’ям.
Олексій у таких випадках не геройствує, а швидко, як він каже, «линяє».
— Я маю девіз: ми не можемо управляти вітром, але завжди можемо управляти вітрилами. І я не намагаюся перечекати в бухті — линяю зі страшною швидкістю.
Про життя без пенсії
— Жодної пенсії я не отримував і не отримую, — хвалиться пірат.
— 2010-го я зайшов до Одеси — судно одразу заарештувала митниця за те, що я на місяць прострочив вивіз тримарану. Ну і натякали на хабар. Я їм нічого не заплатив і вирішив зробити офіційний платіж півтори тисячі євро.
Але після цього пішов і більше ніколи не повертався в Україну.
А чи може зараз пірат Олексій висадитися на наш берег і, кульгаючи, йдучи перевальцем, як по палубі, пройти в Пенсійний і вийти звідти зі скринькою піастрів?
Думаю, що ні. Щоб отримувати пенсію за віком, потрібно мати:
- у 60 років – 32 роки страхового стажу;
- у 63 роки – 22 роки;
- у 65 років – 15 років.
Тобто, якщо він має хоча б 15 років стажу до 1996 року, він уже з цього року (2025) має повне право на пенсію за віком. Він просто не звертався — тож пенсія не йде.
І чомусь думається, що його найменше хвилює пенсія.
Олексій Соляник, розмахуючи пляшкою рому, ще років сто йтиме від ураганів, горлаючи:
— П’ятнадцять чоловік на скриню мерця! Йохо-хо! Сім футів під кілем, пірате!
Вас також можуть зацікавити новини:
