Ключові тези:
- Американські пенсіонери обрали Одесу своїм будинком, незважаючи на війну.
Навіть під обстрілами і під час блекаутів вони не їдуть і залишаються серед місцевих, поділяючи з ними всі тяготи життя. - Їхні мотиви — не ностальгія, а філософія життя.
Ібрагім – волелюбний одиначок з дредами, Харріс – громадянин світу, розчарований в американській системі. Їхній вибір — усвідомлений протест проти західного способу життя. - Пенсія в США – виживання, в Україні – життя.
Обидва визнають, що на свої виплати в США були б безпритульними, а в Україні почуваються частиною спільноти, де цінується не лише робота, а й людське спілкування.
Війна, ракети, блекауті – все це не злякало американських пенсіонерів, які вже багато років живуть в Україні, а саме в Одесі. Чому вони відмовилися від тихого життя за океаном і чим їх приваблює українське місто під час війни?
Туристи зникли, але двоє залишилися
З початком повномасштабної війни в Одесі туристи зникли. Та не всі.
Американські пенсіонери живуть у звичайному хостелі. Живуть постійно. Вже багато років. І не мають наміру виїжджати. І ні, це не колишні одесити, як можна було б подумати. Не ті, кого на Брайтоні заїла ностальгія. Це американці, які обрали Одесу, яку роздирають атаки шахедів і ракет.
Чому? Дізнаймось.
Ібрагім: «Я піду куди і коли захочу»
На «Соборці» – місці, де збираються за шахами наші «пікейні жилети» і сперечаються про політику, граючи в шахи, часто можна побачити цього дивовижного дідуся.
Серед інших він вирізняється найдовшими сивими дредами (зачіска із пасм сплутаного волосся) в Одесі. Ця растаманська зачіска разом з орлиним смаглявим профілем робить його абсолютно екзотичним.
Його звуть Ібрагім. Він є американцем єгипетського походження. А одеські дівчата просто верещать під час зустрічі з ним і просять сфотографуватися.
До нього, як до гуру, також підбігають місцеві авангардні художники з проханням оцінити якість їхньої роботи. І «гуру» не відмовляється, а благородно благословляє.
Живе він у триповерховому хостелі (після початку повномасштабного російського вторгнення його стали називати «шелтер» – притулок). Ібрагім оселився тут за кілька років до війни.
Коли почалося вторгнення і полетіли ракети, Георгій – господар шелтера – вирішив, що тепер цей будинок стає безкоштовним пунктом для переселенців з окупованих регіонів. Після чого закипіло нове тривожне життя: у притулок їхали цілими сім’ями переселенці – з дітьми, стариками, тваринами. І вдень, і вночі.
Це були втомлені, зневірені люди, які втратили в одну мить все. А тут вони отримували дах та їжу. Георгій купував продукти і предмети гігієни. Та й європейські фонди згодом підключилися.
Почалися блекаути. Заторохтіли бензогенератори. Темрява. Страх. Невідомість. І виття повітряної тривоги.
І все ж американці не поїхали. Чому?
Ібрагім на це запитання не відповів. Він просто мовчки вказав на написане у Фейсбуці своє життєве кредо: «Я волелюбна людина, я піду куди і коли захочу!»
Господар хостелу (шелтера) Георгій Блощиця розповів, що Ібрагім нікуди не збирається їхати і каже:
– Нехай його тут, в Одесі, і поховають.
Харріс: «безрідний космополіт»
– Він хоче, щоб його кинули в море і згодували рибам, – сміється інший пенсіонер, Харріс. Йому 83 роки. З 60-х років, коли йому виповнилося вісімнадцять років, він купив велосипед і почав подорожувати. Спершу Америкою, а потім і по всьому світу.
Але мандрував він не на океанських лайнерах: де автостопом, де автобусом, де пішки. Життя заносило його і до країн, що роздираються війнами. І Харріс каже, що, якщо порівнювати, в Одесі йому ще тихо.
– Бувало й гірше! У вас колись у СРСР був вислів «безрідний космополіт». Це якраз про мене. Я, як то кажуть, громадянин світу, – усміхається Харріс.
До того як перебратися до Одеси, він працював учителем в штаті Каліфорнія. А щоб заробити на пенсію, потрібно було працювати у цій системі щонайменше п’ять років.
-
Я відпрацював лише чотири. І сказав, що більше не витримаю, – розповідає він.
-
А за рахунок чого ж ви живете?
-
Я інвестував гроші у пенсійний фонд. І отримую трохи грошей від нього.
До переїзду в Україну Харріс також мешкав в Італії. Жив там, як він каже, «на судні». В Італії справді практикували розміщення мігрантів, незаможних та сезонних працівників на пришвартованих судах. А притулком для них були старі пороми або баржі, переобладнані на гуртожитки.
– У 2014 році я почув про Революцію Гідності та Майдан, – розповідає Харріс. – По італійському телебаченню часто показували демонстрації в Києві, як гинуть люди. Я вирішив поїхати в Україну, щоб самому зрозуміти, що там відбувається. Вирушив сюди автобусом. Добирався три дні й дві ночі. Вже напали на Крим, почали захоплювати Донбас. Я був у центрі історичних подій.
У хостел Харріс прийшов через п’ять днів після широкомасштабного вторгнення. Тисячі людей тоді штурмували потяги, намагаючись втекти від війни, а старик-американець, навпаки, незворушно прогулювався містом, що наїжачилося звареними з рейок «їжаками».
-
У своїх подорожах світом ви бували і в Росії. Туди не тягне?
-
Я, може, й божевільний, але не дурень! – відповідає Харріс.
-
Ви отримуєте виплати від Пенсійного фонду. Чи вистачило б їх у США для того, щоб жити нормально?
-
О-хо-хо! – Харріс вигукнув, як Санта-Клаус. – Я жив би на вулиці! Я був би справжнім БОМЖем.
-
Який найнегативніший і найпозитивніший досвід в Україні?
-
Коли люди не готові говорити російською (сам він знає вісім мов, але, на жаль, не українську; російською розмовляє з сильним акцентом), зі мною кілька разів відмовлялися спілкуватися. Тільки українською.
-
А позитивний досвід?
Харріс пожував губами і продовжив:
– У США дуже люблять працювати. Сенс життя – це заробляти гроші. Якщо ти вийшов на пенсію, ти все одно продовжуєш працювати, щоб усім довести: «Я можу заробляти». У вас дещо інакше. Літні люди вміють використовувати свій час не тільки для роботи. Але водночас я бачу ваших пенсіонерів на вулиці та в супермаркетах, і мені страшно.
Я не був у США 27 років. Але я бачу через інтернет, що відбувається в Америці. І мені нецікаво туди повертатися.
***
Георгій Блощиця, власник хостела:
– Таких літніх американців іноді у нас живе і кілька людей. Просто мешкають: читають газети, дивляться телевізор. І їхати вони звідси не збираються. Харріс, щоправда, кожні три місяці змушений виїжджати за кордон*. Адже він не має посвідки на проживання. А потім він знову повертається до Одеси.
І Ібрагім, і Харріс залишаються жити в Одесі. Два диваки. Два громадянина світу. Вони незадоволені ідеалами США, але при нагоді з гордістю показують паспорт з орлом.
Дмитро Бакаєв
*Як громадянин США, він зобов’язаний дотримуватися терміну перебування в Україні. Найпростіший варіант – короткочасний виїзд до сусідньої країни, а потім повторний в’їзд. Так роблять багато іноземців.
Читайте також:
