І підійдемо до цієї теми нестандартно: трохи розкажемо про автора знаменитої опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулак-Артемовського і трохи детальніше – про цікаву і показову історію, пов’язану з цим його дітищем.
Ким був автор першої української опери?
Отже, у лютому 1813 року в Городищі на Черкащині народився цей український композитор, співак (бас-баритон), драматичний артист, драматург, автор першої української опери. Навчався в Київському духовному училищі, потім – у Київській духовній семінарії. За розпорядженням київського митрополита був узятий до хору Софійського собору, 1830-го – до хору Михайлівського монастиря. З 1838-го навчався в Петербурзі у композитора Глінки, який звернув увагу на його талант, потім навчався в Парижі, потім – два роки в Італії, дебютував у флорентійській опері. З 1842 року він у Петербурзі, де протягом двадцяти двох років, до 1864 року, був солістом Імператорської опери, а у 1864-1865 – Великого театру в Москві.
Популярність як композитору йому принесла опера «Запорожець за Дунаєм».
Що не так було з оперою?
Сюжет підказав автору його друг – історик Микола Костомаров. Опера вперше була поставлена на сцені Маріїнського театру в Петербурзі 1863 року і мала успіх. Мова в ній – про козаків, які втекли за Дунай на турецьку територію після того, як Катерина Друга 1775 року знищила Запорозьку Січ. Смішні пригоди, щасливий кінець (султан дозволив козакам повернутися додому) – здавалося б, немає проблем. Але вони з’явилися майже століття потому: московсько-радянські чинуші в 1950-ті роки виявили в опері ідеологічну бомбу. Ну як же: козаки стали найманцями султана, а головний герой Іван Карась навіть хвалиться перемогою над арнаутами. Але ж арнаути – це предки нинішніх албанців, і це останніх може кровно образити. І взагалі, що, мовляв, за єресь, що козаки повернулися на батьківщину завдяки великодушності султана? Це ж російський посол у Туреччині посприяв.
І ось 1951 року в московському театрі імені Станіславського відбулася прем’єра підкоригованої «на основі історичних документів» опери Гулак-Артемовського. «Співавтор» – якийсь Шипов – звів усе до народної музкомедії. Він ввів двох нових персонажів – негативного писаря Прокопа і (хто б сумнівався) позитивного російського посла з арією «Близок час освобожденья». Співавтор обгидив турків, козаки в його версії скаржилися на своє життя в Османській імперії. Ця ідеологічно правильна версія «Запорожця» тривала в Москві понад два роки, цензура проштовхувала її в репертуар усіх театрів СРСР. Але 1953-го до Москви приїхав ідеологічний секретар ЦК компартії України Назаренко.
Він пішов у театр на «Запорожця», побачив збочення і пішов посеред вистави. А потім почав вимагати, щоб новий російський варіант української опери скрізь був заборонений, як такий, що не відповідає першоджерелу. Адже Назаренко прекрасно пам’ятав, що в середині 1930-х у Харківському оперному Іван Карась ніс по купинах і Катерину, і її фаворита Потьомкіна за те, що угробили Січ. Коротше, наскочила коса на камінь із «Запорожцями» Гулак-Артемовського. Закінчилося тим, що в Москві продовжили ставити власну версію, а в Україні – власну, щоправда, ніде правди діти, все ж таки дещо підретушовану. Літконсультантом Київської опери був Максим Рильський (пам’ятаєте зі школи – класик української радянської літератури). Комуніст Рильський вилучив згадку про арнаутів і додав ще одного епізодичного персонажа, який, наче між іншим, натякає, що козаки листа із Москви отримали. Що цікаво, протягом першого театрального сезону, 1863 року, коли головну партію Карася співав сам автор, оперу ставили 13 разів – це був неймовірний успіх. Та після цього тріумфу оперу зняли з репертуару: для Імператорського театру вона виявилася надто українською. І майже століття потому з ними стали солідарні й московські комуністи.
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
