Ця історія почалася в 1962 році, коли Олена Вакарчук (у дівоцтві – Сари) навчалася в Ренійській школі №4, де викладання велося молдавською мовою.
– До класу прийшла вчителька зі списком адрес і запитала, хто хоче листуватися з однолітками з Румунії, – згадує Олена. – Я взяла адресу Дойни Опріш (у дівоцтві). До цього і після я листувалася з Тудорєлом, Габрієлою, Ольгою, але недовго. А ось із Дойною листування триває все життя.
– Якою ж мовою ви листуєтеся?
– Я завжди писала листи своєю рідною молдавською мовою, яка дуже схожа на румунську. Тільки румунська, на мій погляд, елегантніша. Наприклад, до жінок вони звертаються «доамна», тобто пані, а молдовани кажуть «цаца», тобто тітка. Відповідно, до чоловіків у Румунії звертаються «домнул» – пан, а у нас говорять «бадя» – бадя Костя, бадя Санду.
Щодо шрифту, моя подруга Дойна пише латиницею, проте для мене це не проблема, адже у школі я вчила французьку мову. До того ж французька, румунська, молдавська – це одна романська мовна група.
Я пишу листи до Румунії кирилицею. Дойна трохи знає російську мову – і прочитати неважко.
Взагалі я вважаю так: якщо люди дійсно хочуть зрозуміти одне одного, не має значення, якою мовою вони спілкуються.
Олена Вакарчук має цілий архів з листуванням. Крім конвертів, тут безліч фотографій та вітальних листівок.
– Раніше взагалі перед святами купували десятки листівок, щоб привітати всіх родичів та друзів, які живуть в інших містах та селах, – каже Олена. – Сучасній молоді це здається дивним.
Одна з найулюбленіших листівок – вітання зі святом Мерцішор, яке відзначають і в Румунії, і в українському Придунав’ї, даруючи одне одному червоно-білі бутоньєрки.
– У дитинстві ми писали одна одній про шкільні події, вирізали з журналів фотографії артистів, купувати кольорові листівки із зображеннями міст та обмінювалися ними. Мені подобалося розглядати будинки та проспекти румунських міст. У нас теж міста красиві – я надсилала Дойні листівки з видами Одеси та інших міст.
– Про що було ваше листування вже у дорослому житті?
– Ми вийшли заміж, у нас народилися діти – і цим ми, звичайно, ділилися. Одна з моїх улюблених фотографій Дойни, де вона – молода мама із синочком на руках. Він уже дорослий чоловік, працює на міжнародних авіалініях. Коли 2008 року він був в Одесі, попросив батьків приїхати на зустріч із ним. Назад вони вирішили їхати через Рені – Дойна захотіла знайти мене.
Як зараз пам’ятаю: стоїть на подвір’ї незнайома жінка і питає:
– Ти мене не впізнаєш?
– Ні, вибачте, не впізнаю.
– Я – Дойна.
– Знаєш, ти в моєму уявленні все ще та молода жінка, з довгим чорним волоссям і маленькою дитиною на руках. Зараз покажу твою фотографію.
Дойна дуже здивувалася, що в мене збереглися всі її фото. У молодості вона переїжджала з Галацу до Бухаресту, та усі фотографії дитинства та молодості загубилися. Мій син сфотографував весь архів і по Вайберу відправив Дойні – вона дуже раділа, що все вдалося відновити.
– Виходить, ви зберегли архів своєї подруги. І як же відбулася ваша єдина зустріч?
– Дойна з чоловіком так поспішали, що нам не вдалося навіть чаю випити. Єдине, що я встигла, зібрати їм у дорогу смачненьке – вони з самої Одеси практично нічого не їли, а дорога була довга.
– А ви не намагалися за ці роки з’їздити до Румунії, щоб побачитись з подругою?
– Авжеж. У 1980 році мені дісталася профспілкова путівка до Румунії та Болгарії, і я почала збиратися. Тоді і в Румунії, і в СРСР люди жили скромно: Дойна попросила привезти їй кролячу шапку. Крім цього, я приготувала кілька коробок кишинівських цукерок.
У ті роки потрапити за кордон було непросто. Перед поїздкою усю нашу групу зібрали в Одесі, де інструктували. Говорили, що ми маємо триматися групами і поводитися пристойно, тому що представляємо Радянський Союз, про країну судитимуть за нашою поведінкою.
Ще більше мене інструктував удома чоловік: «Не смій там ні з ким розмовляти – за вами стежитиме КДБ». Він так мене налякав, що я забула взяти адресу Дойни, яку заздалегідь написала на окремому аркуші паперу. Коли вже приїхали до Румунії, я зрозуміла, що адреси нема. Дойна нещодавно змінила місце проживання – я ще не запам’ятала назву вулиці і номер будинку. Я так плакала. Адже дуже готувалася до цієї зустрічі.
– Напевно, зараз під час листування ви вже використовуєте сучасні засоби зв’язку?
– Іноді, мені в цьому допомагає син, а подрузі – донька. Нещодавно Дойна по Вайберу надіслала групове фото, і я звернула увагу, що всі жінки набагато старші за неї. Я спитала – хто це? І вона розповіла мені свою сумну історію. Виявляється, її дядько був заарештований та розстріляний як ворог народу. Дойна мені пояснила: «У вас був Сталін, а у нас – Чаушеску». Потім заарештували й батьків Дойни, кинули їх до в’язниці. Її мама була на четвертому місяці вагітності, тому Дойна народилася у тюремних катівнях. Цю історію вона дізналася від мами через багато років, коли стала дорослою. І тепер жінки, які були у неволі, раз на рік збираються – це було фото подруг по нещастю.
Дойна запитала, чи не постраждала моя сім’я під час політичних репресій? Мої батьки – ні, а ось мої родичі по лінії мами – так. У повоєнні роки їх відправили до Сибіру. Дозволили повернутися до Молдови лише після розвінчання культу Сталіна, але заборонили з’являтися у рідному селі. Тож в історії у нас багато чого перегукується.
– Ви плануєте таки побачитися зі своєю подругою?
– Мені цього дуже хочеться. Мрію, що Дойна приїде до мене на кілька днів – і ми наговоримося за все життя.
Читайте також:
Багатьох жінок цікавить питання, чи потрібно мити волосся перед фарбуванням. Дехто вважає, що миття голови…
21 квітня в Україні очікується тепла та сонячна погода з температурою від 21 до 26…
Як почуватимуться метеозалежні?
Квітень завершує свою динамічну астрологічну повістку потужними конфігураціями, які торкаються всіх життєвих сфер, змінюють енергетичне…
Чому одні діти стають повними копіями своїх батьків, а інші дуже схожі на бабусю або…
З віком у багатьох з'являються брилі - обвисання шкіри з боків підборіддя.