З Геннадієм Ашмаріним ми познайомились у нього вдома. На вулиці холодно, а тут – особливий затишок і тепло. Бо топиться піч. Звичайна собі піч з минулого, живе тепло. Геннадій Іванович посміхається: «Їй багато років. Як і мені». Та ні, піч молодша. Бо нашому герою 2 березня виповнилося сто років. Так, так, розміняла людина другий вік.
Про найзаповітніше бажання
Він народився 2 березня 1925 року в Казані. Працював слюсарем, а вже після Другої світової війни закінчив ВНЗ, потрапив в Одесу, працював на заводі головним конструктором, з 1985 року ― на пенсії.
― А де ви закінчили війну?
― Дійшов до Берліна.
Отак тепер у нього ― «та війна», «сьогоднішня війна». «Сьогоднішню» сприймає як таке, що не піддається розуму (каже: «Досі не вірю!»).
― Ну як таке могло статися? ― питає Геннадій Іванович, наче я змогла б дати йому відповідь.
А потім замислюється, додає:
― Доля подарувала мені довге життя. Так от, якщо й бажаю чогось зараз, то це тільки б дожити до того дня, коли цей жах закінчиться. Собі бажаю це, усім бажаю те ж саме.
«Завжди любив життя»
Сам про себе каже: «У мене було щасливе життя».
― У мене на війні була тільки контузія. Легка. За все життя практично не хворів, у лікарню ніколи не потрапляв. Хіба це не щастя?
― Щасливе життя. Наче й труднощів не було?
― Звісно, були. А що, вдається комусь прожити без труднощів? Але ж ось, скоро мені виповниться сто років*. Вік. То хіба це не щастя? Та й все інше. Живий ― вже щасливий. Чи не так?
Питаю про якісь його особисті секрети довголіття. Геннадій Іванович знов посміхається:
― От ніколи не знаю, як на це відповісти. Немає у мене ніяких секретів. Я не сидів на якихось особливих дієтах. Їв і зараз їм те, що зветься простою їжею. Не курив, не пиячив. А якщо до секретів. Знаєте, такий в мене характер: я ніколи не удавався в смуток. Відчай ― це не про мене. Ну ще й активним завжди був. Й досі дерева обрізаю, хоча син за це на мене сердиться.
Після війни зустрів своє кохання. Жінка ― одеситка, вона й перевезла свого чоловіка у рідне місто біля моря. Народили сина й доньку, має наш ювіляр онука. Зізнається:
― Знаєте, навіть в такі тяжкі часи, в які ми тепер живемо, мене підтримує любов до життя. Завжди любив життя. Може, тому й живу довго.
І знов нагадує про свої два секрети: ніколи не треба впадати у відчай і завжди зберігати активність.
Додає:
― А взагалі. Знаєте, так вийшло, так доля розпорядилась. До речі, я не з сім’ї довгожителів. Батька не стало, коли йому було шістдесят.
Він дивиться телевізор, слухає передачі, стежить за новинами. Так, є проблеми зі слухом, ще наш герой поскаржився, що не може вже багато (як раніше) читати.
― А взагалі-то я ― щаслива людина, ― знов посміхається Геннадій Іванович. ― Мабуть, тому що знаю: кожне життя ― це доля. Що посилає ― треба брати. А брати ― це виконувати свої обов’язки. У кожного вони свої. Тож все просто. Ну ще, зізнаюся: я ― оптиміст. Вмію радіти життю. І ніколи не сиджу без діла.
***
Геннадію Івановичу допомагають діти, син кожного дня приходить до нього. Каже, завжди було йому, з кого приклад брати. З батька, звісно.
Коли я виходила на вулицю, біля воріт мені зустрілись сусіди Геннадія Івановича. Подивились на мене уважно, запитали навіть, до кого це я приходила. Коли дізнались, одразу усміхнулись:
― Геннадій Іванович ― це ж наша людина-легенда.
Марія Котова
Фото авторки
*З Геннадієм Ашмаріним ми зустрілися напередодні його дня народження.
Вас також можуть зацікавити новини:
