З Миколою Олексієнком, автором тридцяти двох книжок поезії та прози, я познайомився на підбитті підсумків загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання». Дивлячись на нього, сімдесятишестирічного, по-юнацьки підтягнутого, з іскринками смішинок в ясних очах, я мимоволі згадав слова американського актора Ричарда Гіра, що запали в душу: «Кажуть, старість – захід віку. Але є заходи, на які зупиняються, щоб подивитися». Спілкуючись з Миколою Васильовичем, я переконувався в тому, що саме він і є одним із таких «заходів».
Першими іграшками були нагороди батька
З літературним словом Микола Олексієнко по-справжньому потоваришував, коли навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Коли працював у районних газетах, публікувався у журналах, колективних збірках. Поступово народилася перша книжка поезій. Я спитав Миколу Васильовича:
– Одну зі своїх книжок ви назвали «Серце, обпалене війною». Чому саме так?
Він, важко зітхнувши, відповів:
– Не випадково, Вікторе Івановичу. Першими моїми іграшками були нагороди батька – бойові ордени та медалі. Він пройшов польську, фінську і Другу світову війни. Воював механіком-водієм танка. В одному з боїв потрапили під жахливий обстріл. З усього екіпажу дивом вижив лише він. Важко поранений у голову, потрапив до шпиталю. Лікарі не наважилися видаляти кулю – ризик був величезний. Так мій батько і носив усе життя цей фронтовий «подарунок» у голові. Він дозволяв мені іноді обережно торкнутися тієї німецької «іграшки». З тієї дитячої пори пам’ять навіяла сюжети багатьох моїх віршів. У тому числі й опублікованих у книжці, про яку ви запитуєте. Вона починається з таких рядків:
Серце, обпалене війною,
Николи в світі не згаса.
Бодай єдиною струною
Творити буде чудеса.
І ось знову проклята війна
– Глибокий слід залишила у серці і так звана неоголошена війна в Афганістані. Не оминула вона і мого сина Віктора. Із нашого Широківського району, там я жив до переїзду до Кривого Рогу, загинули семеро хлопців, які недолюбили та недомріяли: Микола Лазебний, Віктор Ведьмецький, Геннадій Голощук, Віктор Косовщук, Степан Наконечний та Микола Струк.
– Усіх поіменно пам’ятаєте.
– А як же інакше. Про кожного із них я написав і поетичні рядки. І ось знову проклята війна, нав’язана нам рашистами. Знов матері та батьки ховають своїх дітей. І я, як журналіст і поет, не можу стояти осторонь цього спільного горя.
– Журі конкурсу високо оцінило вашу книжку «100 днів війни».
Це сповідь серця саме обпаленого війною. Я, оповідаючи про наше тривожне повсякдення, засуджую рашистів, звертаюся до збожеволілого Путіна, до всіх росіян, щоб вони протверезіли, набралися розуму і припинили кровопролиття. Тяжко сьогодні нам, українцям, але ми готові, як то кажуть, віддати останнє заради того, щоб на своїй рідній землі, у вільній Україні зажити у мирі та злагоді.
Ніколи не треба сумувати
– Миколо Васильовичу, у вашому літературному багажі є кілька книжок сатири та гумору.
– Так. Одну з них назвав: «Смійтеся на здоров’я». Батько казав мені: ніколи не треба сумувати.
– Ви відкриваєте цю книжку словами:
Якщо хочеш посміятись,
Книжку в руки цю візьми:
За живіт свій будеш братись
І… вмиватися слізьми.
Микола Васильович усміхається і каже розважливо:
– Сьогодні, коли ми втомлені руйнуваннями та запереченнями, важливо давати людям привід для посмішки.
– Яке у вас життєве кредо?
– Я не стану на дорогу гріха.
– Ваша дружина, Марія Семенівна, дуже душевно виконує пісні на ваші вірші. А чим вона займається на пенсії?
– До речі, на мої слова склали музику тринадцять композиторів. Серед виконавців і Світлана Білоножко. А моя Маша, окрім іншого, чудовий кулінар. Видала книжку власних рецептів.
Нещодавно після моєї перемоги на літературному конкурсі в Ужгороді нам дали можливість відвідати Іспанію. Гуляючи містом, заблукали. Звернулися до молодих людей, на пантомімах пояснили, що до чого. І коли сказали, що ми з України, вони в один голос закричали : «О, Україна! Шевченко, Зеленський!». І доставили нас до готелю. І жодної копійки не взяли. Про що це говорить, Вікторе Івановичу?
– Нехай читачі популярної газети «На пенсії» поміркують над вашим питанням. А ви порадьте їм, що треба робити, щоб прожити довге життя і стати «заходом», який змушує зупинятися, щоб помилуватися ним.
Після деяких роздумів мій візаві сказав:
– Точного рецепта, хоч і народною медициною захоплююся, не дам. А скажу головне: треба бути чесним завжди і скрізь. І насамперед перед самим собою.
Віктор Мамонтов
