Невигадані історії: чому люди риються у сміттєвих баках (закінчення)

Останнім часом мене все більше мучило питання: що доводить людей до такого життя? Набравшись сміливості, я вирішив поспілкуватися із деякими з них.

(Закінчення. Початок – Чому люди риються у сміттєвих баках )

Валерій: «Ніхто мене тут не підганяє, керівництва наді мною немає»

Майже як у детективній історії вирішив простежити за однією своєрідною парочкою. Вже не раз бачив їх біля контейнера для сміття недалеко від свого будинку. Чоловік і жінка середнього віку «працюють» у парі. Не безпритульні, але вигляд трохи пошарпаний. Водночас несуть величезні поліетиленові мішки до найближчого пункту приймання вторинної сировини. Здебільшого це пластикові пляшки. Швидко здають свій «урожай», одержують зароблені гроші і одразу йдуть до наступного двору.

Методично йдуть від одного контейнера для сміття до іншого. Виходжу на контакт: вітаюся, представляюсь журналістом, прошу приділити мені 10 хвилин часу, пояснюючи свою мету.

Жінка з незадоволеним виглядом спілкуватися відмовляється і хоче швидше піти. Але її супутник навпаки хоче висловитися про наболіле. Можливо, він був напідпитку, але точно стверджувати не беруся. Чоловік розповів, що у нього є житло, але роботи тимчасово немає.

«Квартира є, але ж її треба оплачувати. Ми йдемо своїм шляхом, ми не крадемо. Роботу знайти, у принципі, можна. Але я побачив, що можу тут більше заробити. Може, я погано одягнений? Але не в костюмі ж мені по смітниках лазити? Мені не соромно. Я прийду додому, руки помию, скупаюсь», – розповідає Валерій.

«Так, хлопці працюють, але їх можуть кинути на зарплатню. А я можу те саме заробити тут. Обійду район і за день зароблю ті самі 500 гривень. І ніхто мене тут не підганяє, керівництва наді мною немає», – констатує чоловік.

Під час бесіди ми не зупинялися і в процесі заглянули ще у кілька сміттєвих баків. Але вони були порожніми – сміття нещодавно вивезли.

Насамкінець ця парочка розповіла історію про знайому пенсіонерку, яку самі часто зустрічають біля смітників. Стверджують, що її син роз’їжджає на дорогій машині, а матері зовсім не допомагає.

«Чому вона повинна стояти біля сміття і добувати собі хліб у такий спосіб, коли у неї син на крутій тачці?», – запитують обидва в унісон.

«Кожен хоче заробити, хоч шматок хліба знайти»

Неподалік місця, де я живу, буквально через дорогу один від одного знаходиться відразу два пункти приймання вторинної сировини: склотари, макулатури, пластику, металу. Біля цих пунктів завжди є люди. Значить, є попит.

На запитання, що змушує людей лазити по смітниках, працівник одного з таких пунктів відповідає: «Убозтво. Можете так і написати». Своє ім’я людина називати не захотіла. Він розповів, що вже сам пенсіонер, але змушений підробляти, оскільки пенсія мінімальна – 2093 гривні.

«Взимку лише за квартиру доводиться віддавати 3 тисячі гривень. До війни я працював водієм. Потім фірма розвалилася. Довелося влаштуватися сюди», – розповідає чоловік.

За його словами, приходять до нього різні люди: є безпритульні, які мешкають у теплотрасах, а є й звичайні пенсіонери.

«У них є житло, а щоби заплатити за квартиру, грошей не вистачає. Пенсії малі, а ціни зростають. Через це люди страждають. Ходять по смітниках, як на роботу», – каже працівник пункту приймання.

Запитую, скільки можна заробити?

«Є постійні клієнти. Хто на що здатний, хто має здоров’я. Є, до речі, молодь. Куди їм зараз піти працювати? Якщо не бухати, то за день можна 300-400 гривень заробити. Це ті, хто приходять кілька разів на день», – запевняє чоловік.

На моїх очах у пункт приходить «здаватися» цілком пристойний на вигляд чоловік. З’ясовується, що пенсіонер переніс два інсульти та операцію на серці. Грошей на ліки не вистачає, змушений хоч щось приносити та здавати, щоб отримати зайву копійку.

У сусідньому пункті приймання працює жінка на ім’я Оксана. Вона переселенка із Луганської області. Повторює майже ті самі слова і про контингент, і про злидні.

«Ходять і безхатченки, і місцеві жителі. Пенсіонери часто здають макулатуру, старі книги, газети – це потреба. Дідусі розбирають на мідь стару техніку. Найбільше можна заробити саме на міді, вона коштує 240 гривень за кілограм. А на папері багато не заробиш. На пляшках також. Пляшка коштує одну гривню. Ось сьогодні людина принесла яшик порожніх пляшок – заробила лише 25 гривень», – розповідає жінка.

На день може прийти до 60 осіб. Переважно це таки безпритульні. Напарник Оксани наголошує на тому, що у них немає ні документів, ні роботи, ні житла. Запевняє, що серед безпритульних багато переселенців, котрі все втратили через війну і не можуть знайти роботу.

«Зараз із війною безпритульних побільшало. Тут у нас в районі їх мало, а на вокзалі дуже багато. Щодня прибувають нові. Кожен хоче заробити, бодай шматок хліба знайти. Буквально натовпом по черзі заглядають у контейнери. А ще багато хто не хоче оформлятися на офіційну роботу, бо бояться, що їх мобілізують», – розповідає чоловік.

«Складно зараз безпритульним. Похолодшало – підвали закриті. Де їм бути?», – додає Оксана.

Насамкінець вона розповідає ще один приклад. Часто до них у пункт приймання приходить киянка, яка має свою чотирикімнатну квартиру. За освітою жінка юрист. Але багато п’є і найчастіше спить десь замертво під балконами будинків. Запитуємо її: «Чому так живеш, не знайдеш роботи»? На це вона відповідає: «А мені так подобається».

***

Схоже, що це навіть не верхівка айсберга, лише її незначна частина. Таких історій може бути десятки тисяч по всій країні. Адже в цій статті йдеться лише про спальний район Києва, який вважається більш-менш благополучним містом. Так, ми бачимо приклади того, що деякі люди свідомо обирають шлях бродяжництва або потрапляють у алкогольну пастку. Але все ж таки до цього підштовхують життєві обставини. Навряд чи хтось із героїв цього матеріалу мріяв про таке життя. Проблема бідності населення та здоров’я нації очевидна. Хоча й не всім.

Теоретично у нашій державі існує соціальна допомога практично на будь-який випадок життя. Але на практиці дуже багато суспільних проблем залишаються невирішеними і навіть посилюються.