Сьогодні наша історія про пенсіонерку із села Пасицели Одеської області Галину Лєкар. У долю її родини війна вривалася не один раз.
Галина Петрівна зустрічає свою 83-ю весну. Як вона каже, розтерзану війною.
– Якби ж не ця клята росія, що прийшла до нас з війною, ми б не знали біди, – розмірковує жінка.
Війна не раз вривалася у долю її родини. Друга світова застала її дев’ятимісячною. На фронт пішли тато Петро Сновида і її старший брат Володимир. Мама залишилися з п’ятьма дітьми, а в 44-му померла від хвороби, залишивши малу Галинку на старших братів і сестру. Виховували малу всі разом. Допомагала онукам бабка Килина – татова мама.
– Коли тато повернувся додому, він нас не впізнав. За чотири роки ми повиростали. А брат прийшов додому через сім літ, то я його називала дядьком, поки звикла до нього. Татові пощастило – жодної подряпини. А Володя мав поранення і ті рани його довго тривожили, – розповідає Галина Петрівна.
Вдруге війна зачепила рід, коли у 1979 році було введено так званий обмежений контингент радянських військ до Афганістану. Серед воїнів-інтернаціоналістів був і Василь – наймолодший син Галини Петрівни.
Сьогодні Василь – полковник у відставці – хотів би стати на захист України в російсько-українській війні. Проте підвело здоров’я. Однак він зі старшими братами, Анатолієм і Євгеном, підкріплює фронт з тилу. Точніше – всі разом, всією родиною стараються хто чим може підтримати ЗСУ. І навіть 83-річна Галина Петрівна.
– Тяжко нашим хлопцям. Хай тримаються наші соколики. Хай женуть агресора з нашої землі. Бо іншого виходу немає. Дай Бог відвоювати кожен клаптик землі нашої, перемогти, та й хотілося б ще порадіти життю разом з усіма, – говорить жінка.
Що таке післявоєнна відбудова, вона пам’ятає. Бо і на її дівочі плечі лягли непосильні турботи після Другої світової. Після закінчення семирічки разом з дорослими піднімала сільське господарство. Її руки навчилися корову доїти і серпом орудувати, в городі працювати і борщ варити, прати і сапати. Яке навчання? Сім класів – то вже вчена, сміється Галина Петрівна. Ось ткати, вишивати, шити – це треба було вміти кожній дівчині.
Дівочих премудрощів навчила її і друга татова дружина, Ганна Сидорівна. Вона не тільки зуміла замінити їм маму, а й стала доброю подругою і порадницею дівчині та й усім дітям. Прожили вони з татом сорок років і відійшли у інший світ майже разом, одне після одного, за три дні.
Згадує Галина Петрівна і свого чоловіка Федора Лєкаря, з яким прожила в парі золотих понад 50 літ. З ним пізнала щастя материнства – виховали трьох синів, дочекалися п’ятьох онуків.
– Гарний у мене чоловік був, добрий і до мене і до дітей. Я за ним прожила, як у Бога за пазухою, – каже жінка і поринає у спогади, як будувалися, як підіймали синів і власним прикладом показували, що на світі треба жити добром і любов’ю. Сини мають вищу освіту, а онуки всі вивчилися на юристів. А як гучно і весело святкували своє золоте весілля!..
Весілля було справжнім. З вінчанням у сільському храмі, з нанашками, зі свічками, з хлібами, з подарунками для золотої пари і для гостей… З великим гарним короваєм, прикрашеним сонцем, місяцем і голубами серед квітів. Гостям вручали скиби короваю з терновими хустками. А весільних було півсотні.
– Родина у нас велика. Не мали за що змолоду зробити весілля, то золоте відсвяткували гарно і весело. Я й зараз радію, що діти нам запропонували, а ми погодилися, не впиралися. Бо через сім місяців Федора не стало. Тринадцятий рік іде, як сама ряст топчу, – говорить Галина Петрівна.
Але жінка дякує Богу за синів, за онуків і правнуків. Всі вони навідуються до неї і стараються допомогти. А поки ноги носять, каже Галина Петрівна, старається поратися вдома сама. Має курей, кроликів, доглядає шматочок городу.
– А скільки це – шматочок городу? – запитую, бо знаю, що у селі ці «шматочки» не пару соток складають. Але все ж таки дивуюся, коли чую у відповідь: «тридцять соток». Інший «шматочок» засіяний люцерною – для кроликів.
Коли ви думаєте, що це все, чим займається ця господиня із Пасицел, то ви помиляєтеся. Є у неї ще низка чудових, улюблених інтересів. Це шитво і плетення, для якого зараз має більше часу, ніж у молодості.
Плете килимки зі старих речей, даючи їм друге життя, і вишиває. Раніше барвисто вишивала рушники, серветки, наволочки. Тепер мережить картини.
А кілька днів тому завершила гаптування храму. Це її перша робота сакральної тематики, напевне, скоріше, це внутрішній голос храму душі української жінки. Бо стіжок за стіжком вплітала любов і молитву на захист України.
Любов Кузьменко
Дуже смачні ласощі домашнього приготування не залишать байдужими ні дітей, ні дорослих. Простий рецепт солодкого…
Хто може втратити право на земельні ділянки і чи можна цьому запобігти.
В Укренерго повідомили, що через нічні обстріли України постраждали енергетичні об'єкти і сьогодні багато українців…
Хто може отримати нову гуманітарну допомогу та як це зробити.
Як оплатити комунальні послуги просто та швидко? Розповідаємо.
Українців запрошують зареєструватися на нову грошову допомогу. Хто може претендувати на фінансову допомогу від міжнародної…