Субота, 10 Грудня, 2022
ГоловнаСтаттіЯк батьки чекали та зустрічали своїх синів із полону (фоторепортаж)

Як батьки чекали та зустрічали своїх синів із полону (фоторепортаж)

Этот материал также доступен на русском языке
Минуть роки, розсіються хмари війни, загояться людські рани, фізичні й на душі. На нашу землю знов бризнуть яскраві теплі проміні мирного сонця. Все мине… Але в пам’яті цих людей назавжди залишиться той, сповнений безмежною радістю, день, коли, після довготривалої розлуки та понад двох сотень безсонних ночей та безперервних переживань, вони знов зустріли своїх синів живими й здоровими.

Як батьки чекали та зустрічали своїх синів із полону: Одещина«Одеське Життя» разом із батьками зустрічало у Білгороді-Дністровському бійців, які повернулися із російського полону. І дізналося дві історії, з яких і складеться наш український шлях до майбутньої перемоги.

Минуть роки, розсіються хмари війни, загояться людські рани, фізичні й на душі. На нашу землю знов бризнуть яскраві теплі проміні мирного сонця. Все мине… Але в пам’яті цих людей назавжди залишиться той, сповнений безмежною радістю, день, коли, після довготривалої розлуки та понад двох сотень безсонних ночей та безперервних переживань, вони знов зустріли своїх синів живими й здоровими.

Найщасливіша мати на світі!

Незважаючи на глибоку осінь, погода була теплою. Здавалося, що сама природа завмерла в очікуванні сімох українських захисників, які майже пів року перебували в російських катівнях та врешті-решт були визволені з полону в рамках обміну військовополоненими.

На годиннику – близько чотирнадцятої… За розкладом, десь за годину мають прибути й самі винуватці свята – звільнені воїни. Поступово головна площа міста Білгород-Дністровського заповнюються людьми – військовослужбовцями, молоддю в національних костюмах та пересічними городянами. Неподалік від себе бачимо й дорослих з квітами в руках людей. Вони стоять трохи осторонь: хвилюються та сором’язливо усміхаються. А на їхніх очах горять промінчики щастя.

Ми не помилилися… Це саме вони – батьки визволених з полону українських військових, які люб’язно погодилися розповісти нам про те, як пережили вони надважкі пів року перебування їхніх синів у неволі: про що думали, про що мріяли, звідки брали сил та що їм допомагало жити й вірити?..

– Сьогодні я – найщасливіша мати на світі! Аж не віриться, що за якусь годину або навіть трохи менше я обійму й розцілую свого синочка. Скільки разів уявляла собі цю зустріч. І ось ця мить зовсім близька. Нема слів, емоції переповнюють, – усміхаючись та струшуючи з щік сльози, – каже мати 21-річного солдата Владислава – Тетяна Петрівна.

Серед двох синів – він у неї старший – захист й опора. Має два дипломи: зварювальника-сантехника та будівельника. Але два роки тому хлопець вирішив укласти контракт на проходження військової служби в складі однієї із частин Командування Сил підтримки ЗС України.


Виходить, що небагато часу він провів в пункті постійної дислокації. Адже в червні минулого року Влада відправили в довготривале відрядження з метою виконання завдань на південному напрямку. Там він разом із шістьма товаришами по службі й зустрів початок широкомасштабного російського вторгнення.

Використовуючи наявні засоби, наші військові інженери встигнули виконати завдання щодо протидії просування ворожих військ. Але так сталося, що вже наприкінці лютого вони опинилися в окупації.

Після цього ще впродовж двох місяців Владислав періодично виходив на зв’язок. Вийти з оточення в нього з бойовими товаришами можливості не було. Відтак вони вигадали собі легенду та під виглядом звичайних робітників до кінця квітня перебували на тимчасово окупованій росіянами території.

– Востаннє, напередодні взяття в полон. синочок зателефонував мені 26 квітня. А згодом зв’язок з ним зник, – розповіла Тетяна Петрівна.

Не зателефонував Владислав матері ані 27-го, ані 28-го квітня і навіть 29-го, коли в неї – був день народження.

Згодом одного вечора врешті-решт пролунав телефонний дзвінок. Номер був не впізнаний, а голос рідний – його – сина.

«Мама, я в полоні. В мене все гаразд. Більше додати нічого не можу. Бережи себе, будь ласка», – під пильним наглядом ворога коротко сказав солдат.

Відтоді життя матері розділилося на «до» і «після». Ні, вона не залишилася зі своїм лихом наодинці. Її підтримували чоловік, молодший син Руслан, чотири сестри, племінники, племінниці та офіцери й солдати частини, де служив Владислав. Вона зверталася у різноманітні інстанції, аби дізнатися бодай якусь інформацію про місце перебування свого Влада. Але всюди була тиша.

Невідомість розривала їй душу, але мати терпіла й вірила. І їй відплатилося. Крізь призму туману пробився промінь надії, коли врешті-решт в липні пролунав телефонний дзвінок і невідомий чоловік повідомив, що Владислава тримають під вартою в одній з виправних установ тимчасово окупованого Бердянська.

– Він сказав, що перебував із Владом в одній камері й в нього є можливість передати синові вісточку. Я розплакалася й одночасно зраділа та кажу: «Скажіть, що ми його дуже любимо й чекаємо додому, в родині в нас все гаразд, лише одного його не вистачає, – згадала любляча мати.

Про те, що син вже на волі, вона дізналася 13 жовтня, в день, коли, власне, Владислава й було визволено з російських катівень в рамках обміну військовополоненими. А зустрічати його прийшла вся дружня родина Тетяни Петрівни – чотири її сестри, їхні чоловіки, троє з яких несуть службу в складі Сил оборони, їхні діти, а Владислава – брати й сестри.

Скільки важких випробувань випало на долю цієї мужньої жінки. Загалом вона не бачила свого первістка майже півтора роки, пів з яких Влад провів у неволі.

– Я тільки-но спілкувалася з сином по телефону. Він вже на під’їзді. Я щодня читала молитви й ходила до церкви, благаючи Господа Бога, аби син повернувся додому живим. Вірила, чекала й не впадала у відчай. І мої молитви були почуті. Хочу, аби радість, що очікує на мене невдовзі, відчули й сотні інших матерів, діти яких опинилися в полоні. Головне – вірити, що все буде гаразд! А наша Україна обов’язково переможе! – поділилася думками пані Тетяна.

Так, найщасливіший день в житті!

Такі самі важкі випробування випали й на долю подружжя – Анатолія Володимировича та Лідії Петрівни. Їхній син 29-річний Богдан раніше був моряком. А два роки тому вирішив спробувати себе на іншій ниві, ставши солдатом понтонно-мостової роти. А далі на нього чекав такий же тернистий та смертельно небезпечний шлях, як і на його товариша по службі – Владислава, – довготривале відрядження, потрапляння в оточення, майже двомісячна підпільна діяльність в окупації та полон…

В день повернення Богдана додому його батьки, як і мати Влада, теж перебували у радісному передчутті довгоочікуваної події.

– Тільки-но з ним розмовляли по телефону, сказав, що десь за пів години вже має бути на місці. Невже ж врешті-решт позаду наші переживання! Він у нас стійкий хлопець, ніколи не поскаржиться на труднощі, нас береже, не хоче засмучувати. Але ми знаємо, якого насправді лиха за пів роки тримання під вартою він зазнав, – каже мати Богдана.


А скільки пережила за ці пів роки вона сама разом із своїм чоловіком. Це 13 жовтня – близько місяця тому – в їхній домівці нарешті спалахнуло яскраве світло щастя й надії. Анатолій Володимирович тоді тільки-но привіз дружину з роботи додому. Заварив каву й раптом чує: «Богдане, Богданчику, ріднесенький, живий, вже на волі!», – не стримуючи емоцій, кричала у телефонну слухавку виснажена від переживань мати. Батько від радісного хвилювання ледве склянку з кавою в руках утримав. Підбіг, обійняв дружину й наперебій з нею, до кінця не усвідомлюючи найщасливішої миті у своєму житті, збуджено став повторювати ім’я сина та казати на його адресу батьківські теплі слова.

Він, Анатолій Володимирович, дуже важко пережив звістку про затримання сина. І вже за тиждень після цього опинився в лікарні. На щастя, лікарі його вилікували. Як могла, підтримувала та допомагала швидше стати на ноги й турботлива дружина та мати – Лідія Петрівна.


А по-іншому й неможна було. У важку годину вони мали бути разом й якомога підтримувати одне одного. Їх теж, як й мати Владислава, морально й фізично вбив дзвінок, що пролунав 29 квітня, коли з номера невідомого абонента Богдан повідомив про потрапляння в полон. Нібито завіса опустилася, а навколо тебе – одна темрява.
Але треба було жити й вірити. І на межі зусиль, вони робили це.

– Я працюю на ринку. Дуже дякую своїм колегам, які завжди були поруч зі мною, якомога підтримували мене, мовляв, Лідіє Петрівно, все обійдеться, обов’язково повернеться ваш Богданчик додому. Та й командний склад частини, товариші по службі допомагали нам і морально, і матеріально. Велике дякую їм за це! Щоправда, досить тривалий час ми не мали змоги дізнатися, де саме перебуває наш син. Але одного разу влітку цю таємницю нам розкрили, – розповіла Лідія Петрівна.

За словами її чоловіка, спочатку їм зателефонувала дружина одного з волонтерів, якого також утримували в полоні разом із Богданом. Жінка разом із дітьми тоді вже залишила тимчасово окуповану росіянами територію. Вона й розповіла, що син перебуває у виправній колонії Бердянська.

– А згодом і її чоловіка визволили з неволі. Він також одразу набрав номер нашого телефону та розповів про те, де і в яких умовах тримають сина. Але найщасливіший день в нашому з дружиною житті є 13 жовтня, коли Богдан вже сам зателефонував та повідомив, що він на волі. Даремно кажуть, що число «13» не щасливе. Відтоді для нас воно є найщасливішим числом! А ви знаєте, що, після визволення з полону, вже встигнув промовити по телефону нам Богдан? Він перепитав, чи пам’ятаємо ми, як одного разу він сказав, що йому потрібний час, аби розібратися з приводу подальшої своєї служби у війську. Я відповів, що пам’ятаю. А Богдан коротко повідомив: Я зрозумів, армія – це моє». Ось такий в мене син! – схвильовано розповів Анатолій Володимирович.

* * *
Ми закінчили нашу розмову, і десь за п’ятнадцять хвилин нарешті під’їхав мікроавтобус з сімома нашими звільненими героями. Вони вийшли й одразу опинилися в обіймах своїх рідних і товаришів по службі. Нарешті зустріли своїх синів і батьки Владислава та Богдана! Вони витримали це надважке випробування долею. Вони пережили багато чого й заслужили знов бути разом!

На знімках: батьки визволених з полону бійців.

Вячеслав ДІОРДІЄВ; Фото: Володимир ВІВАТ

Нове на сайті