Про людей, війну та пропаганду – одкровення нашого консультанта Сергія Коробкіна

Я народився і виріс у Донецьку. Там я понад 6 років пропрацював в органах Пенсійного фонду. Пройшов шлях від рядового спеціаліста районного управління до начальника відділу роботи зі зверненнями громадян головного управління області. У 2012-2014 роках мені пощастило пожити й попрацювати у прекрасній Одесі. Саме тоді я розпочав співпрацю з редакцією газети «На пенсії» – дуже хотілося, щоб накопичені мною досвід і знання стали людям у пригоді. Далі, влітку 2014 року представився шанс з Одеси переїхати до столиці. Це якраз збіглося з масовим переселенням донеччан, багато хто з яких змушений був покинути свої будинки через початок бойових дій на Донбасі. Тоді багато хто казав, що мені пощастило не застати жахів тієї війни. Я ж увесь цей час жалкував, що відтепер шлях додому дуже ускладнився. Але ніхто навіть не міг уявити, що через 8 років війна наздожене і тих переселенців, які від неї, здавалося, втекли.

***

Я знаю людей, які втекли у 2014 році з Донецька, наприклад, до Маріуполя. Почали там нове життя. А сьогодні ці люди дивом вибралися вже з блокадного Маріуполя, знову залишилися без житла, роботи і всього, що було нажито за останні 8 років. Кажуть: «Слава Богу, що хоч б залишилися живими» (після двох тижнів, проведених у підвалі). Є друзі, які від бомбардувань 2014 року переїхали до Києва. Наполегливою працею заробили собі на нове житло. І ось їхній район у столиці став одним із перших, де лунають звуки нової війни. Втім, я пишу ці рядки також під звуки канонади, які не перший тиждень постійно лунають за вікном на одній із околиць Києва. А ще бачив, як просто над будинком пролітали крилаті ракети. Днями щось потужне прилетіло до сусіднього кварталу, дивом обійшлося без жертв (повідомлялося про кілька поранених). Повністю згоріло дві машини, що стояли у дворі, і дві багатоповерхівки повністю залишилися без вікон. Зовсім поруч.

***

У голові – хаос і море думок. Як і більшість, не знаєш, куди тікати і що робити. Хтось записується у добровольці, хтось волонтерить, хтось їде в безпечніші регіони, хтось продовжує виконувати свою поточну роботу, хтось просто хоче відсидітися і перечекати. Кожен сам вибирає. Не хочеться нікого судити й бути судимим. З одного боку, думаєш про те, як у принципі вийти із цієї ситуації живим, і про побутові проблеми. На відміну від багатьох міст, у Києві, на момент написання цього матеріалу, у будинках ще є вода, світло, інтернет. У крамницях є продукти. Хоча багато людей, очевидно, залишилися без зарплат і зовсім погано тим, хто не має жодних запасів. Адже війна – це не лише бойові втрати, а й економічні поневіряння. З другого боку, думаєш про те, що особисто тобі ще пощастило, думаєш про тих, хто гине на полі бою, хто залишився без рідних, без житла і справді зазнає горя. З третього боку, думаєш про те, як ми всі житимемо далі, коли все закінчиться. Що буде з кожним із нас, що буде з роботою та з країною, чи буде можливість у людей повернутися, або навпаки – виїхати? І думки ці здаються передчасними і поки що безглуздими. Але надії нас тільки й підживлюють. Мабуть, так думає кожен. А ще думаєш про дітей. Очевидно, що багато хто з нас прожив уже більшу частину свого життя, хоч і не все встигли. Але що буде з нашими дітьми, яке майбутнє чекає на них?

На тлі всіх цих думок я встигаю ще й пофілософствувати, намагаюся переосмислити не лише своє життя, а й життя усієї планети. Думки про добро і зло, про людяність, про глобальну політику. За освітою я – політолог. Свого часу я писав дипломну роботу про те, як інстинкти впливають на соціальну поведінку людини і на суспільство в цілому. Ця тема мені цікава й досі. Більше того, я не один рік пропрацював на телебаченні, дізнався, як робляться новини, познайомився з безліччю політиків і політичних експертів. Лише трохи зазирнувши за політичні лаштунки, я встиг згодом розчаруватися практично у всіх політичних партіях, зрозумів, як легко можна маніпулювати громадською свідомістю. Це дозволяє глянути на речі ширші. Цікаво, що, будучи студентом історичного факультету, я міркував про те, що людство дуже часто воює. Я думав про те, що з часів Другої світової війни вже минуло багато років і що нам дуже щастить так довго жити у мирний час. І вже тоді приблизно 20 років тому мені наснилося, що в Україні війна. Тепер це стало реальністю. Рішення про війну приймають окремі політики, а воюють у результаті народи і страждають мільйони простих людей.

У мене є родичі та друзі, які зараз перебувають по різні боки цієї війни. Дуже боляче бачити, як пропаганда стравлює людей і як наростає потік ненависті. Дуже страшно, коли людей посилають воювати, і ще страшніше, коли ці люди не розуміють, за що саме вони повинні вмирати. Страшно, коли гинуть не лише військові, а й мирні. А ще страшно, коли люди наживаються на чужому горі, коли боїшся своїх, а не чужих. Страшно від того, що взагалі є такі поняття, як свої та чужі. Страшно, коли люди забувають, що вони люди. Дай нам, Боже, усе це пережити, залишитися людьми, відбудувати країну і своє життя наново.

***

Редакція газети «На пенсії», незважаючи ні на що, намагається працювати, а значить і я по можливості далі писатиму про пенсії, оскільки для багатьох особливо в цей непростий час пенсія залишається єдиним джерелом існування. Можливо, мої поради все ще хоч трохи комусь допомагатимуть.

Сергій Коробкін, незалежний консультант