Худорляве, гладко виголене обличчя мого візаві стало зосередженим. Глибоко зітхнувши, він відповів:
– Хочеш дізнатися про мою доленьку? – і прочитав співуче:
Кто я? Что я? Только лишь мечтатель,
Синь очей утративший во мгле,
Эту жизнь прожил я словно кстати
Заодно с другими на земле.
– Миколо Івановичу, Єсеніна обожнюєте?
– Так. У мене серед сімейних реліквій в особливій пошані атестат зрілості з самими п’ятірками, тоді золотих медалей ще не було, і томик віршів Сергія Єсеніна. Вони були моїми фронтовими супутниками і я оберігав їх як святині. Томик Єсеніна я знайшов у розбомбленому Будинку моряка в Туапсе, куди прибув на лікування після поранення в ногу. У підвалі, на брудній підлозі. І вірші Пушкіна. Вони, як то кажуть, пішли по руках і до мене не повернулися. Я «Євгенія Онєгіна» напам’ять читав. І взагалі-то у мене книжна душа, якщо можна так висловитися.
Після цих слів Микола Іванович підійшов до книжкової полиці і показав мені по-особливому дорогу для нього збірку віршів Єсеніна в потертій, вицвілій палітурці:
– Єсенін дав нам відповіді на багато які життєві питання і приводи поміркувати кожному на тему: хто я, що я на нашій землі. А щодо вашого питання, як на мене, так головне в житті – старанно і чесно тягнути лямку, призначену тобі долею. А це значить що? Відповідаю – постійно бути в роботі і не байдикувати.
Микола Іванович примружив допитливі добрі очі, ніби вдивлявся в сторінки Книги пам’яті прожитих ось уже майже дев’яноста семи років, і після роздумів попросив:
– Ти, дорогий, якщо будеш писати про мене, обійдися без патетики, будь ласка. Я не люблю хвалитися і не схвалюю похвальби на мою адресу.
– Миколо Івановичу, я це прекрасно знаю, адже ми з вами знайомі багато років. І в військових частинах Одеського військового округу разом бували. Ви тоді були, товаришу полковник, інспектором політуправління, і ваш фронтовий і життєвий досвід потрапляв на благодатний ґрунт.
Мій співрозмовник посміхнувся і сказав, що досі пам’ятаються зустрічі з солдатами і офіцерами, яких він навчав Батьківщину захищати. А потім розповів про деякі віхи власної непростої і водночас цікавої біографії.
Один з небагатьох вижив в першому бою
Дитинство випало нелегке, сирітське. Разом з молодшими двома братами і сестрою рано залишилися без батьків. Дід Микола Артемович взяв над ними опікунство. Микола старанно навчався у школі і працював на будівництві. І, як круглий відмінник, вже намітив шлях до медичної академії. Але повертаючись після випускного вечора додому, побачив натовп біля будівлі військкомату. Там і дізнався, що почалася війна. Хлопець, попрощавшись з рідними, вирушив у тривожну невідомість. Потрапив у козачий полк. Після першого ж бою багато які козаки, ще мало навчені, загинули. Московому пощастило – залишився живим. Відходячи з групою під обстрілами і бомбардуваннями, пробрався до своїх, і після першого бойового хрещення його направили в авіаційну школу, дислоковану в Майкопі. Поки добирався туди, її перевели в Самарканд. І Москового перенацілили в піхоту.
Слухаючи Миколу Івановича, у якого дивовижно чіпка пам’ять, я подумки проходив по його бойового шляху. І ніби наяву бачив, як він зі своїм третім взводом третьої роти відбивав атаку німців біля хутора Ордонського, неподалік від Беслана. Вороги навалилися танками, а у роти тільки гвинтівки та «Максим», прибудований на колесі від воза. Раптово налетіли «мессери». Довелося відступати по кукурудзяному полю.
Льотчики нахабно полювали за поодинокими цілями. Москового врятувала глибока яма, коли фашист, полюючи за ним, зробив дві виючі пікіровки. Все обійшлося пораненням.
Після госпіталю Москового призначили в сапери. Швидко навчився ставити міни, побував у різних бувальцях. Був вдруге поранений. Врятував Боря Сідаков, що не втрачав витримки і розважливості в будь-якій ситуації. Тягнув на собі Миколу через долини і гори тридцять кілометрів.
– Не знаю, звідки сили бралися. Виживав. Мене війна і третьою раною «нагородила». А ще маю п’ять контузій.
Згадуючи про вилазки в тил ворога, коли був розвідником, про штурм Сахарної Головки під Новоросійськом, напханої, здавалося б, неприступними дотами, про звільнення Донбасу, Запоріжжя, Херсона, Миколаєва, Московий з прикрістю говорив про прорахунки нашого командування. Якось виходило так нерідко, що німці в обороні перебували на височинах, а це не завжди враховувалося при організації бою. І наші несли нічим не виправдані втрати.
«Поховали» помилково
Мене зворушило те, що мій співрозмовник з повагою говорив про бойових побратимів: командира саперного взводу Воробйова, сибіряка Багрова, казаха Болтабаєва, узбека Комбарова та інших.
Ми жили дружною сім’єю, ділилися останнім сухарем, їли з одного казанка. Ось так. А ще розповім, як одного разу мене поховали заживо. Був похмурий, холодний день. Я варив кашу на вогнищі. До мене підійшов незнайомий солдат, простягнув змерзлі руки до вогню. Розговорилися. «Ти звідки?» – питаю. «З Ростовської області», – відповідає. «Так ми земляки, кажу, я зі станиці Зимовниківської». «І я там народився. А тепер ось їду на хутір Озерський, працювати там буду, списали мене – відвоювався». «На цьому хуторі дід мій живе. Передаси старому звісточку? Я швиденько напишу». Вручив земляку листа, і так на душі легко стало.
Тоді ми готувалися до десанту на мис Хако, мене чекав есмінець «Сообразительный». Коли ми вийшли в море, посилився штормовий вітер, гнав велику хвилю від берега. Через це перша десантна рота не змогла виконати завдання під шквальним вогнем супротивника. Вижило всього вісім чоловік. Яка доля чекала нас, я не знав, але готувався до найгіршого. І раптом команда – припинити висування, з’явилися німецькі підводні човни. І ми повернули назад. А скорботна звістка про загиблих десантників уже рознеслася. Почув про неї і мій новий знайомий піхотинець. Приїхав він в Озерський, вручив листа дідові і повідомив про мою загибель. Уявляєте, що пережили мої рідні? Тяжко про це згадати.
– А ми давайте згадаємо про Одесу. Зараз ви один з небагатьох фронтовиків, які визволяли наше місто від фашистів.
– Восьмого квітня (1944 року – ред.) в Коблевому я вперше побачив море. Там лежав у блакитній воді вгору носом теплохід «Абхазия». Підійшов був ближче до берега, а тут команда – збір! Наказали розмінувати два дерев’яних мости, які майже лежали на воді. Під прикриттям бойових груп швидко провели розмінування і невдовзі війська пішли через Тилігульський лиман. В ніч з 9 на 10 квітня висунулися до Дофинівки. Її квапливо почали полишати окупанти, виставивши потужні заслони для прикриття. Уже в другій половині ночі ми вийшли до Жевахової гори. Там зав’язався бій. З частими перестрілками пробилися до Пересипського мосту (я, звичайно, не знав тоді, що він так називається). Мушу ще сказати, що в ту ніч небо ніби прорвало. На нас упала холоднющая крупа упереміш зі снігом, і ми промокли як миші.
І Одесу звільнили, і Європу
А після вигнання ворогів мені доручили скласти звіт про перебіг розмінування оперного театру. Цим я і займався до другої половини дня, аж поки прийшов корпусний інженер підполковник Борис Мітін. Він забрав моє ще не закінчене донесення і сказав, що театр уже розмінували. Вийшло, що я був у роботі і не бачив, як народ радів на вулицях визволеної Одеси. Але я теж встиг випити з друзями фронтові сто грамів.
Після Одеси сержант Московий визволяв від фашистів Молдову, Болгарію, Румунію, Югославію, Чехословаччину. І потім, після Перемоги, ніс службу до 1948 року, займаючись розмінуванням місцевостей, де йшли бої. Потім закінчив військовий інститут іноземних мов і після цього проходив службу в багатьох гарнізонах. Завершив її у військовому званні полковника в політуправлінні Одеського військового округу. Удостоєний багатьох бойових орденів і медалей. Наведу фрагмент лише з єдиної рекомендації Москового до бойової нагороди – ордена Червоної Зірки, підписаної в лютому 1945 року: «…знищив 7 німецьких солдатів і розсіяв групу німців, що прорвалися в село. Проявив мужність і відвагу і одним з перших піднявся в атаку». Прочитавши ці рядки, я відчув гордість від того, що у нас є люди істинної військової доблесті та честі. На прощання я попросив: «Миколо Івановичу, прочитайте що-небудь єсенінське». І він без роздумів, з натхненням продекламував знамените «Письмо к женщине»: «Вы помните. Вы все, конечно, помните…».
Віктор Мамонтов
Раніше опубліковано: Визволення Одеси – правда про війну