Про що розповість столітній глечик?

Речі, що бачили й радість, і печаль

– Такі пузаті глечики з вузьким горлечком на Вінничині, звідки я родом, називали «банька», – розповідає Іван Прокопович. – Коли я був маленьким, мама їздила працювати на колгоспне поле і завжди брала з собою «баньку» з водою, і вода навіть у спеку довго залишалася холодною. Затикали глечик відповідним за розміром кукурудзяним качаном.

З точки зору сучасного городянина, в нашій хаті взагалі було багато незвичайних речей. Наприклад, подвійні горщики-близнюки, скріплені спільною глиняною ручкою і утепленою кришкою. У них мама збирала батькові обід на роботу: в один наливала суп, а в інший насипала кашу. А ми – п’ятеро дітей – не могли дочекатися повернення тата додому, адже він неодмінно приносив нам у «близнюках» гостинець «від зайчика» – трохи печених цукрових буряків або кашу, що залишилася після обіду, – не пам’ятаю нічого смачнішого за ці прості ласощі!

Якось серед ночі до їхньої хати вдерлися троє солдатів, які обшукали дім, геть усе порозкидавши. Один із візитерів зняв із полиці горщики і відкинув з них кришку, яка лише дивом не розбилася. Брати в сільській хаті було нічого, але солдати забрали з собою батька, якого Іван так більше ніколи й не побачив.

– Пізніше ми дізналися, що батько був заарештований як «ворог народу», хоча в чому він міг бути винен – простий сторож на залізниці? Хіба що в тому, що справно ходив до церкви, – зітхає Іван Прокопович. – Лише двадцять років по тому, у п’ятдесят сьомому році, ми отримали звістку про те, що батько реабілітований. Мамі належну за це пенсію так і не виплатили: незважаючи на п’ятьох дітей, вони з батьком не були розписані цивільним шлюбом – тільки вінчалися в церкві…

Старовинний сонник провістив повернення брата

Горщики-близнюки теж досі цілі. Щоправда, зберігаються вони у дочки Мосежних Лариси, яка живе в Росії, в Мурманській області.

– Лариса завжди була головним «слідопитом» у нашій родині, – посміхається Іван Прокопович. – Ще школяркою, приїжджаючи до бабусі Параски на канікули, обшукувала всю хату і щоразу їй вдавалося знайти щось цікаве: то горщики-близнюки, то старий мідний самовар, то старовинну книжку з дивною назвою «Великий український сонник».

З цією книгою також пов’язана цікава історія. Якось увечері 1947–го в гасовій лампі в хаті Мосежних раптом лунко тріснуло скло – його ніби хтось зрізав по рівній лінії невидимим ножем. Всі кинулися до «сонника», адже крім сновидінь, у ньому тлумачилися й різні прикмети. Луснувши таким чином, скло провістило «гостей, людський прибуток». За кілька днів почули стукіт у двері: на порозі стояв рідний брат Параски Михайлівни Федір, який тридцять років тому виїхав до Польщі, і відтоді про нього не було звісток…

– У батьківській хаті колись були і прядка, і ткацький верстат, і дубова ступа, в якій сусіди приходили товкти зерно для святкової куті, і величезна макітра на три відра – її у нас позичали односельці замішувати тісто для весільних короваїв, – розповідає Іван Прокопович. – У нинішню добу масового виробництва і знеособлених речей усі ці зниклі предмети з мого дитинства здаються мені чарівними…

Ірина Лебединець

Від редакції. Любі читачі, якщо у вас збереглися сімейні реліквії з цікавою історією, напишіть нам про них. І найоригінальніші розповіді ми опублікуємо на сторінках газети. Ваші листи надсилайте до редакції за адресою: 65058, м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 2, офіс 314.