Ключові тези:
-
Унікальний хронікер деокупації: Андрій Котлярчук — єдиний фотограф, який безпосередньо брув участь у звільненні Київської області та зафіксував понад 50 населених пунктів одразу після відходу ворога.
-
Від Кенії до українського Полісся: Проживши у майже 40 країнах світу, митець усвідомив, що найкращі кадри природи чекають вдома, де річки пам’ятають старих богів і русалок.
-
Історичний проєкт «Добровольці»: Автор першим на фронті почав знімати захисників Маріуполя на широку чорно-білу плівку, створивши унікальний альбом-пам’ятник, що став «Книгою року-2019».
Я хотів було написати статтю про фотографа Андрія Котлярчука і… що називається, залип на його роботах. Гортав і гортав. Світлина за світлиною. Потім випадково глянув на годинник. Ох. Уже перша година ночі. Але тут справді є де втратити лік часу.
Вам буде цікаво: Пенсіонери з Америки в Україні: як живеться іноземцям під час війни
Боже мій! Ця людина побувала, здається, всюди. У його об’єктив потрапляли українські ліси, де над тихою водою лежить ранковий туман, і джунглі з водоспадами, схожими на загублені ворота до іншого світу. Старі колоніальні форти на краю океану і тут же — вирва на нашій поліській галявині. Пісок біля річки, нашпигований гільзами. Звільнені села, від яких залишилися лише почорнілі димарі.
Котлярчук фотографує не просто місце. Він показує настрій місця. Його ліс не просто ліс — він дихає казкою. А тепер ще й гнівом та болем.
Видно його любов до рідного Полісся. До його легенд і міфів. Його річка не просто річка — вона ніби пам’ятає русалок і старих богів. Його люди не позують перед камерою — вони стають персонажами легенд, які існують десь між етнографією, сном і пам’яттю.
Особливо дивує різноманіття…
Премія «Київ» за альбом «Звільнена Київщина»
Цього року Андрію виповнилося 60 років. Наприкінці травня йому вручили мистецьку премію «Київ» від столичної мерії за фотоальбом «Звільнена Київщина». Він єдиний із фотографів брав участь у звільненні області, а також об’їхав понад п’ятдесят населених пунктів Київщини відразу після деокупації. А фотографів у Києві та області — понад двадцять тисяч.
Перші кроки: від Міккі Мауса до легендарного «Зеніту»
— Коли ви вперше взяли до рук фотоапарат?
— Про фотоапарат я мріяв, здається, завжди. Починаючи з другого класу я почав копити гроші, частину з них я заробив, коли перепродавав модні перебивні картинки з Міккі Маусом та песиком Плуто. До п’ятого класу назбирав шістдесят три рублі. На той час сума для школяра була помітна. Батьки доклали ще стільки ж і на мій день народження купили фотоапарат «Вілія-Авто» та домашню фотолабораторію. Саме з тих часів із фотоапаратом я вже не розставався.
— Пам’ятаєте момент, коли фотографія почала затягувати по-справжньому? Що це було — люди, місто, дорога, природа?
— Я багато фотографував життя навколо. Буквально все підряд: друзів, пейзажі, батьків, мертвих тварин, цікаве коріння старих дерев, котів, вулиці рідного Києва. Цей період пізнавання навколишнього світу в мене тривав досить довго. Пізніше батьки купили мені дзеркальну камеру «Зеніт-Е» з об’єктивом «Індустар». Це був справжній технологічний провив. Якість знімків значно зросла. Плівка на той час коштувала абсолютно недорого та була доступна всім.
Осяяння в Кенії: чому Полісся краще за Африку
— Я маю відчуття, що ви закохані в Полісся. Як почалися ця історія?
— Я подовгу жив у майже сорока країнах. І не просто жив, а активно мандрував нетуристичними стежками. З часом почав помічати у тропіках шматки української природи. Наприклад, мангрові ліси Малайзії дуже схожі на гаї чорної вільхи на річці Стохід.
Осяяння прийшло під час сафарі в Кенії. Я ясно бачив перед собою природу України. Один шматок савани нагадував мені низов’я річки Десни, інший — заплаву річки Здвиж, ліси підозріло нагадували вербові заплави на Дніпрі.
Саме в цей момент я зрозумів, що головне відкриття в житті вже зробив: для того, щоб зробити гарний кадр із природою, необов’язково їхати в Африку.
І я почав на джипі досліджувати Полісся.
— Ви ніколи по-справжньому не блукали лісом?
— Один раз, коли мені було сім років, з приятелем пішли по гриби. Приятель був на пару років старший. Грибів ми трішки зібрали. Вийшли на дорогу вже під ранок.
Нас дуже налякав придорожній плакат: «Обережно! Скажені лисиці».
Як дісталися до батьків, уже не пам’ятаю, але нас шукали всю ніч. За добу ми встигли пройти майже 25 кілометрів.
Більше в лісі я не блукав, хоча проходив пішки тисячі кілометрів Уралом, Алтаєм, Альпами, Сибіром та Кримом.
Головне — вийти до річки, а вздовж течії рано чи пізно вийдеш до людей.
Хроніки війни: окопи Маріуполя, батальйон «Братство» та проєкт «Добровольці»
— Ви ветеран АТО, доброволець, отримали нагороди за оборону Маріуполя, видали два фотоальбоми, брали участь в обороні Києва. Розкажіть, будь ласка, про свій досвід на війні.
— Війна 2014 року не стала для мене сюрпризом. Я взагалі очікував повномасштабного вторгнення Московії ще у 2009 році, одразу після окупації Абхазії.
Внутрішньо я був абсолютно готовий до війни. Взагалі було таке враження, що життя саме до цього мене й готувало.
Крім внутрішньої готовності захищати Батьківщину, я маю величезний архів старовинних листівок та фотографій. Серед них близько п’ятисот оригінальних світлин, зроблених професійними фотографами СРСР та Німеччини, присвячених Другій світовій війні.
Фокус-групи показали, що дослідників історії найбільше цікавлять парадні портрети бійців. Бо за ними можна вивчати зброю, фенотип обличчя, одяг, спорядження та інше.
Саме тому я швидко переконав керівництво добровольчого батальйону «Свята Марія», що треба просто зараз створювати культурний продукт.
Так народився проєкт «Добровольці».
Виставка з портретами захисників Маріуполя об’їхала пів України та мала великий успіх.
Пізніше виявилося, що я перший почав знімати на фронті на широку чорно-білу пліку та перший зробив серію портретів героїв АТО.
Після оборони Маріуполя я провів в окопах передової не менше пів року. Було багато різних кумедних і сумних пригод, були рейди на захоплену територію. З матеріалів, відзнятих у 2014–2018 роках, народився проєкт «Добровольці. Доба героїв».
Альбом на 320 сторінок був виданий у державному видавництві «Мистецтво». Альбом став лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Книга року-2019».
До кожної світлини були додані цитати бійців.
Цей альбом став пам’ятником добровольцям і, мабуть, єдиним проєктом, який був присвячений їм.
У день повномасштабного вторгнення я прокинувся за десять хвилин до перших вибухів. Написав друзям листа із запитом про план дій. Точка збору добровольців була мені відома заздалегідь. Я прибув туди десь о десятій ранку. Двір уже вирував добровольцями. Зброю привезли о дванадцятій дня. Запам’яталася людина, яка просила скласти список необхідного і сказала, що все це купить, готова завантажити повну фуру та привезти до Києва.
Через деякий час я з добровольчим батальйоном «Братство» висунувся до селища Гостролуччя на півночі Київської області. Регулярні війська ЗСУ знаходилися за нашою спиною десь за два з половиною кілометри.
Одного разу приїхало військове начальство, чесно сказало, що ми смертники, і категорично відмовилося ночувати у нас. Вразили місцеві жителі.
На нас буквально молилися, щоб ми не покидали село.
Нас буквально завалювали їжею. Одного разу дідусь привіз два ящики ручних гранат часів Другої світової війни. Вибухали вони справно.
У зоні АТО ставлення до солдатів було набагато стриманішим.
— Який кадр зі звільненої Київщини вам досі важко згадувати?
— На війні з емпатією взагалі швидко прощаєшся. Але люди кажуть, що світлина зі спаленим московитським пілотом гвинтокрила вражає найсильніше.
У чому полягає талант фотографа?
— Як ви вважаєте, у чому полягає ваш талант?
— Мені не дають спокою непересічні історії, які я маю повідати людям. Я навіть не впевнений, що вони потрібні простим українцям, але впевнений, що ці розповіді потрібні Богові та історії. Так народилися унікальні проєкти, присвячені добровольцям, захисникам Києва, татуюванню військових, маскарадній язичницькій культурі Полісся, архітектурі Старого Києва та іншим темам. Мабуть, мій талант полягає в тому, щоб знаходити історії, які мають право бути почутими.
Сторінки з розкішного фотокалендаря Андрія Котлярчука я розвісив по редакції.
Тепер навколо мене Полісся і Давні Боги, кремезні військові, нагадування про ворога, лють і зачаровуюча краса. Бо навіть рвані рани на землі заростають квітами. А рештки ворогів з часом поглинає земля. Їх обплітає коріння дерев, засипає листям і мохом. Із роками вони йдуть у чорнозем, стаючи частиною землі, яку прийшли завойовувати.
Читайте також:
