Ключові тези:
- Реальна цінність старих речей залежить не від легенд, а від підтвердженої історії, рідкісності та стану.
- Більшість предметів із радянського минулого або масових видань коштують небагато, навіть якщо здаються «старовинними».
Вітаю вас, шановні читачі «На пенсії». Щомісяця я, Дмитро Жогов, фахівець з колекціонування, переглядаю ваші листи та фото старих предметів, які ви надсилаєте до нашої рубрики. І щоразу це трохи, як розслідування: уважно вдивляєшся в деталі й думаєш — а раптом серед звичайного знайдеться щось справді цінне.
Вам буде цікаво: Червона ганчірка за 6 тисяч і кружка з лісоповалу: що насправді вартує радянська спадщина
Коли «сміття» виявляється скарбом
Ось історія про старика-лахмітника із Пекіна. Підбирав він те, що інші викидали. А треба сказати, що у Китаї люди небагаті. Добру річ, як у Європі, на вулицю не виставлять. Якось він приніс додому два старі дерев’яні стільці з дірявими сидіннями — діти бурчали, мовляв, знову сміття припер. Вони простояли в кутку багато років, поки 2011-го не знадобилися гроші на житло для онука. Тоді один знайомий порадив показати їх фахівцям — раптом не сміття? Сфотографували, відправили — і виявилося: це меблі епохи династії Мін, близько 400 років, із рідкісної «палацової» деревини. На аукціоні ці забуті стільці пішли за 23 мільйони юанів — приблизно три мільйони доларів. Отак: стояли в кутку як непотрібні, а виявилися — на вагу золота.
У нас в Україні, звичайно, стільців династії Мін не знайдеш. Але наша земля зберігає скарби, не гірші за китайські. Досі шукають варязьке золото в підземеллях Києво-Печерської лаври, скарби Нестора Махна — а це, про всяк випадок, захоплений махновцями ешелон, що стояв на станції Олександрія. Він був завантажений золотом, сріблом і коштовностями, які отаман Григор’єв у квітні 1919 року вилучив в Одеському держбанку. А ще є схованки Богдана Хмельницького, зариті між Суботовом та Чигирином, зникла бібліотека Ярослава Мудрого і скарби Мазепи. Що з цього має документальні підтвердження, а що залишається на рівні легенд і версій – досі сперечаються історики. Але зрозуміло одне: українська земля вміє зберігати такі сюрпризи, які можуть перевернути чиюсь долю.
Пушкін від 100 гривень – що купують
Перший лист надійшов від Романа: «Побачив оголошення, що ви цікавитеся антикваріатом. Якщо це так, то є книга Пушкіна 1936 року».
Пушкін нині не в ціні. Найдорожче прижиттєве видання «Кавказского пленника» 1822 року було продано за 117 тисяч в Україні. А порцелянова чорнильниця «А. Пушкин за работой», створена за моделлю скульптора Наталії Данько на Ленінградському фарфоровому заводі, — за 20 тисяч.
А от видання Пушкіна за 1937 рік вище за дві тисячі гривень не піднімалися. А так коштують від 100 до 300 гривень.
Картина до 1500 євро – коштовна знахідка
А цей лист надійшов на «Вайбер» від Володимира Яковича:
«Хочу отримати консультацію щодо художньої картини олією на полотні. Картина невідомого художника (ви можете визначити прізвище художника?) куплена 1945 року в Калінінграді (Кенігсберг). Придбана з дачі Германа Герінга».
Шановний Володимире Яковичу, у будь-якого трофею, привезеного наприкінці сорокових із Німеччини, довгий шлейф із оповідань. Жоден солдат не зізнається, що ці срібні ложечки експропріював у якоїсь фрау. А щонайменше – захопив німецький штаб. На цьому стільці сидів фюрер і підписував план «Барбаросса», а ось на цій кушетці Єва Браун отруїлася ціаністим калієм.
Але ваша картина зацікавила мене. Герман Герінг був шанувальником французьких та голландських старих майстрів. Із сучасного живопису він визнавав лише роботи німецьких художників. Картини ж усіх інших — наприклад, імпресіоністів і модерністів — відповідно до офіційної лінії в Третьому рейху вважав «дегенеративним мистецтвом».
Картина справді нагадує за манерою роботи німецьких пейзажистів дюссельдорфської школи, зокрема Генріха Бьомера. Він любив малювати лісові струмки та хащі. Однак підпис на полотні не збігається з відомими автографами художника, тому впевнено приписувати роботу йому не можна.
Але навіть якщо це картина Бьомера, то вона коштує небагато. За аукціонними європейськими результатами:
- 300-800 євро – невеликі пейзажі (як у вас, приблизно 70-100 см);
- до 1500 євро – більші, ефектні полотна;
- 200–300 євро – слабкі або без підпису.
Залишається лише легенда про Герінга. От якби хтось сфотографувався на дачі, коли брав цю картину, то це, безумовно, підняло б її в ціні. А як це довести?
15 тисяч доларів за туалет Гітлера
Розкажу історію із сидінням від унітазу Гітлера.
Нещодавно стільчак було продано за 15 тисяч доларів. А як же визначили, що він справжній?
Дуже просто – його не знайшли десь потім, а вкрали просто з місця подій і все це зафіксовано.
Рядовий військовий поліції США Рагнвальд Борх одним із перших потрапив до альпійської резиденції Гітлера в Баварії. Коли союзники зайняли об’єкт, солдатам фактично дозволили забирати сувеніри. Борх цим правом скористався без зайвої скромності.
Спочатку прихопив пару картин і жилет часів Першої світової. Потім зайшов у ванну – побачив унітаз і зняв з нього стільчик. Колега, який тримав люстру, запитав: «Ти серйозно це береш?» На що Борх відповів: «А де, на вашу думку, він сидів?» Є фотографії самого Борха на території резиденції, є його службові записи, є лист його сина з описом історії речі, є згадування у книзі про захоплення цієї резиденції. І все це десятиліттями зберігалося в одній родині. Отак і визначається справжність: не повірили на слово, а є ланцюжок — хто взяв, де взяв і як це дійшло до аукціону.
Але повернемось до вашої картини. Я спробував би виставити картину на український інтернет-аукціон. Тому що експертиза з видачею висновку може коштувати приблизно стільки ж, скільки сама картина — особливо якщо це не робота майстра. Виставте на аукціон. І головне — чесно і цікаво розкажіть її історію. Іноді саме це й продає річ. Бо люди відчувають, коли їм не брешуть.
Копійчана стара люстра за 1500 гривень
І останній лист — точніше, навіть не лист. До нас у редакцію принесли дивовижну люстру із черепашок. Приніс її 90-річний моряк, Петро Зіновійович. Запитує, чи має вона якусь цінність? Каже, купив її в Індонезії, у вісімдесятих, під час рейсу. І тут мене накрило. Бо у мене теж родина — моряки. І я добре пам’ятаю ці речі. Чучела риб-їжаків із заклеєними шрамами від гарпуну. Акулі щелепи. І цей запах – ледь вловимий: риба, клей, море. І мушлі. З них робили фіранки, світильники. Брали гарну раковину, вставляли всередину лампочку, прикручували дріт — іноді просто від праски зі штепселем. Вмикаєш — і вона спалахувала в темряві ніжним рожевим світлом. Радянські моряки купували все це за копійки. То була дешева екзотика. Такі люстри досі продаються. Одна – приблизно за п’ять тисяч гривень. І лежить. Ніхто не купує. Інші — по 1200–1500 гривень — не продано. На західних майданчиках це приблизно 10–50 доларів. Реальна ціна – близько 1000–1500 гривень. І то якщо пощастить. Це не антикваріат. Це пам’ять. І купують такі речі лише тоді, коли у них впізнають своє дитинство.
Читайте також:
