Дві війни — одна пам’ять: як Друга світова відлунює у війні Росії проти України

Этот материал также доступен на русском языке

Війна
24 лютого почалася повномасштабна війна, яка вже стала довшою за нашу війну з фашизмом. Потьмяніла інша дата — 22 червня. Нова біда накрила країну, затьмаривши сиві спогади. Але почалося все майже так само — о четвертій ранку, під гуркіт вибухів. Чотири роки сирен, підвалів, окупації. І дедалі частіше сучасність болісно перегукується з історією.

Ключові тези:

  • Друга світова війна і війна Росії проти України мають спільний людський вимір — страх, окупацію, голод і приниження, що повторюються у різних поколіннях.
  • Сучасна війна докорінно відрізняється технологіями: сьогодні поле бою вирішують дрони, зв’язок і глобальна інформація.
  • Попри великі втрати, ворог стратегічно слабшає — і це дає підстави для надії.

Паралелі приходять самі собою

І гуркотіло, і гупало — раз і другий. І деренчали шибки. І темрява за вікном розцвітала вогняними квітками. І хтось мовчки стояв, дивлячись, не вірячи, у вікно. Хтось сповзав по стіні, схопившися за серце, що раптово прихопило. Хтось дзвонив синові чи доньці: «Як ви?!»

Вам буде цікавоЧи закінчиться війна в Україні у 2026 році: що бачать провидці та екстрасенси

Паралелі приходять самі собою. Ми з дружиною хочемо поділитись одним спостереженням. Або лайфхаком, як зараз модно казати. Коли трапляється черговий блекаут. Коли холодно, темно і виє сирена повітряної тривоги. Коли на душі безнадія. Ми з нею сидимо за двома стінами і, тепліше одягнувшися, підключивши телефон до пауербанку, дивимося старі радянські фільми про війну. Чому? Тому що їх робили, писали сценарії люди, які пережили те саме, що й ми. Наші тати та мами. Наші дідусі. Як усе знайоме. Як від цього болить душа. І згадуєш, згадуєш.

Мій тато хлопчиськом рубав дрова на окупованій території, і п’яний поліцай це побачив (а рубати дрова було заборонено) і кинувся за маленьким татом (смішно читається — «маленький тато»), але той заліз на дерево. Поліцай смикнув із плеча манліхеровку. Але прибігла бабуся і змогла відбити хлопця.

– Ти що це! Ти ж, Федоре, до нас ходив лазню будувати. За одним столом сидів. Пив та їв разом із нами!

— Забирай свого пацюченя і щоб я вас не бачив!

Ми втекли.

Я пам’ятаю цей випадок. Мені це батько розповідав.

А згадав я його, коли розмовляв з сім’єю зі Херсона. Батько працював таксистом. Віз російського офіцера до Чорнобаївки. Той на блокпосту попередив бійців, що таксист повертатиметься пізно. Ті кивнули.

Але колабораціоністи з так званої ДНР зупинили його, змусили вийти з машини та побили так, що вважали його мертвим, і скинули у вирву від бомби. Ледве вранці доповз до хати. Дружина почала чоловіка лікувати. А він лежить – голова розбита, по всьому тілу синці та ребра зламані. Лежить і охкає. Грошей немає.

Хлопчаки — 10 та 7 років — вирушили вранці на базар продавати пиріжки. І почали кричати українською:

«Гарячі пиріжки! Щойно з печі!»

«Пиріжки гарячі, підходьте!»

«Пиріжки з картоплею, з капустою!»

І, звичайно, одразу «намалювалася» сусідка, яка раділа приходу окупантів:

– Ага! Ваня та Петро! Ану стійте, зараз вас патрулю віддам за бандерівські слова!

Люди на базарі заступились. А хлопчакам шепнули: «Тікайте!»

Я згадую розповіді бабусі про голод — як моя тітка, маленька Неля, з голоду виколупувала замазку зі щілин у віконній рамі і їла її.

І як переселенка із Маріуполя розповідала, як влаштовували пастки для голубів. Просто. Ящик, підпертий палицею. Мотузка, прив’язана до ціпка. Розсипали трохи зерна і чекали голуба. Він залітав — і одразу його ловили. Ще два таких — і сім’я цього дня могла вижити. З’являлася їжа. Це якщо не вб’ють окупанти.

А у Херсоні вони вбивали. І катували. Коли побитого водія дружина привезла до лікарні, тоді ж привезли діда, якого забрали «на підвал». Коли їх разом із іншими ув’язненими змушували співати гімн Росії, він сказав, що не пам’ятає текст на слух. А прочитати його не може – погано бачить. За це йому випалили очі.

У селі на Херсонщині жінка збожеволіла і пекла пиріжки з дорожнього пилу та бруду.

Я пам’ятаю, як зайшов до супермаркету другого дня після початку повномасштабки. І мені стало страшно та сумно. Порожні полиці. А льоху із закрутками у нас не було.

І постали переді мною привиди тієї війни. Страх. Розпач. Лють.

Окупанти самі не очікували, що їх не зустрічатимуть із квітами. І щоб придушити волю українців, спрагу до волі, вони почали катувати та вбивати. Гвалтувати і грабувати. І продовжують це робити навіть із мирними жителями. Навіть із тими, хто підкорився долі. Навіть із тими, хто перейшов на бік ворога.

Як нещодавня історія «ждунів» — сім’ї чоловіка, дружини та свекрухи, які зустрічали окупантів хлібом-сіллю, але ті вбили голову сім’ї на очах матері, добре познущавшись над ним. А його дружину зґвалтували біля трупа чоловіка.

Тоді народ здебільшого не горів бажанням умирати за Сталіна. Але, побачивши, що оккупанти несуть муки і смерть, піднявся. Як і зараз народ мститься за вбитих та знечещених. За зруйновані храми та вбитих священиків. За розграбовані музеї. За вивезених дітей.

Діти у часи війни

Про що кажуть цифри?

У чому ж кардинальні відмінності між тою війною та цією?

У ту війну люди збиралися у репродуктора, що висів на стовпі, і слухали зведення Радінформбюро. Не знаю, чи прикрашали картину війни тоді. Напевно. Нині ми читаємо пресу з усього світу. І завжди є альтернатива. Завжди можна прочитати те, що дійсно відбувається. Рядки сухі, безжальні. Але водночас назріває надія.

«The New York Times» пише: з січня 2024 року Росія захопила лише 1,5% території України і при цьому все ще окупує близько 20% країни. Там же — страшні цифри: майже 1,2 мільйона російських військовослужбовців та близько 600 тисяч українців убито, поранено чи вважаються зниклими безвісти. «Жодна велика держава з часів Другої світової війни не зазнавала втрат такого масштабу», — йдеться у дослідженні.

І в ту ж мить здіймається злорадна, чорна лють. За останні два роки вони змогли захопити лише півтора відсотки. Хтось підрахував, що за цей час равлик, що виповз із Львова, зміг би доповзти до Парижа.

Гітлер за цей час дійшов до Москви, захопив Київ та Одесу і був відкинутий назад.

А росіяни досі натовпами лягають у посадках під Кремінною.

Дрони Мадяра та інших командирів змусили окупантів застосувати тактику дрібних груп — на мотоциклах чи пішки, сподіваючися бути менш помітними для безпілотників. Українські оператори дронів, у свою чергу, читають сніг — сліди кроків та сліди шин, вишукуючи та знищуючи російських солдатів.

Правил ТІЄЇ війни більше немає. Нові правила пишуться прямо зараз. Хто має зв’язок — той бачить поле бою з висоти, на екрані. Хто не має — сліпне раптово і назавжди. Ілон Маск відключив зв’язок, і поле бою для росіян згасло.

Але темрява не здається. Росіяни чисельно перевершують нас на полі бою майже втричі, і в Росії ще багато населення, яке вони готові пустити на м’ясо. До п’ятнадцяти тисяч північнокорейських солдатів воювали на їхньому боці, переважно у Курській області. Сотні з них, за даними розвідки, вже загинули. Північнокорейське керівництво не поспішає надсилати наступну партію. Можливо, там побоюються, що солдати з Північної Кореї вже дізналися, що вирушивши на війну, можна втекти або здаватися ЗСУ, розраховуючи на подальше переправлення до Південної Кореї.

Військова економіка Росії перебуває під наростаючим тиском. Виробництво скорочується, зростання сповільнилося до 0,6 відсотка. Немає глобально конкурентоспроможних технологій, здатних забезпечити майбутнє. Високі втрати, повільні темпи просування та економічні збитки ясно вказують на те, що ворог ослаб. Росія більше не є великою державою — ні у військовому, ні в економічному, ні в науковому, ні у технологічному значенні.

Вони воюють за законами тієї, вісімдесятирічної давності війни. Вбивають і грабують. Залякують мирне населення. Залишають міста без води та світла, у холоді.

Дрони

Ми воюємо інакше. Ми воюємо технологіями. У цьому нам допомагає Європа. І, хоч  як би там не було, — США. Це війна проти дикості та відсталості. Ми маємо вистояти.

Але ми дивимося радянські фільми. Я став краще розуміти їхніх героїв.

І повторюю за Маестро: — Як же ви не помітили? Ми ж сьогодні над моєю Україною билися.

– А як тут помітиш? Ті ж поля, дороги, села.

– Е, ні! А повітря? Інше. А небо — блакитніше. І земля зеленіша!

Та й що гріха таїти — старі радянські пісні, як сто грамів фронтових, дають можливість виплакатися. Вгамувати біль.

І навіть після цієї війни – а вона скоро закінчиться – ми слухатимемо і «Калину», і «Я не здамся без бою», і «За того хлопця». Там є рядки: «І гуркотить над північчю чи то гроза, чи відлуння минулої війни». Так, ми прокидатимемося від грому з калатаючим серцем. Але війна пройде. Обов’язково.

Читайте також:

Facebook
X (Twiiter)
LinkedIn
Pinterest
WhatsApp
купити ноутбук Львів, ціни в Україні

Перейти на українську версію сайту?