Ключові тези:
- Пропаганда здатна замінити реальність і зняти з людини відповідальність за зло.
- Речі, які колись міняли на життя, — це не мотлох, а свідки злочину і пам’яті.
Телевізор, яким можна наїстися
Директор телекомпанії, де я колись працював, Борис — сивий чоловік років сімдесяти — у минулому був оператором центрального всесоюзного каналу. Знімав Брежнєва. Їздив по всьому СРСР: БАМ, колгоспи, зерно, виконані плани.
Він був веселий і любив байки. Одну згадував особливо часто. Його англійський колега з Бі-Бі-Сі, побувавши в СРСР, якось спитав:
— Що у вас відбувається із сільським господарством? У новинах — надої й опороси, а в магазинах порожньо.
Борис відповів:
— Треба викликати у телеглядача відчуття достатку. З телевізора теж можна наїстися. Принаймні — думати, що наївся.
Англієць замовк і зробив висновок: радянська людина не голодна, бо їй сказали, що вона сита.
Коли знімають вуаль
Потім була перебудова. І був Баку. Сивий Борис плакав, згадуючи ті дні.
— Жінка йшла в натовпі й несла в руці голову своєї сусідки. Трясла нею. А ще місяць тому ходила до неї по сіль.
Як, виявляється, легко зняти вуаль людяності.
12 січня 1990 року по бакинському телебаченню заявили, що місто переповнене біженцями, а вірмени нібито живуть у привілеях. Це прозвучало як сигнал. І люди, які звикли вірити телевізору, вийшли вбивати сусідів — тих, з ким учора дружили.
Так само, як колись займали квартири євреїв, вивезених у гетто. Так само показували, де хто ховається.
Це було. Це страшно. Це сивина людства.
Чому я про це згадав
27 січня у світі вшановують пам’ять жертв Голокосту. Євреїв убивали й в Україні. Поставлено на потік. Арійська точність. Бюрократична байдужість. У німців навіть був термін — Schreibtischmörder, «вбивці за письмовим столом». Вони лише рахували папірці й золоті коронки. І не бачили зла.
Макет “Євреї, які йдуть на смерть”
Доманівка. Земля, яка пам’ятає
Я був у Доманівці. Під час війни там був табір смерті. Поля, пагорби — і під кожним деревом могила. Кажуть, десятиліттями на гілках висіли клапті одягу.
Сюди гнали етапи без перерви. І дуже швидко місцеві почали торгувати з в’язнями.
Як це було?
Жіночий силует притискається до колючого дроту. Шепче, поспішаючи, ніби боїться, що слова замерзнуть раніше за неї:
– Дайте картоплі. Піввідра. І сало. Ви ж обіцяли… сало.
З того боку хмикають.
– А що, жиди сало їдять?
Пауза. Чути, як хтось плює у сніг.
– Гаразд. Показуй, що назбирали.
З-під рваної хустки з’являються вузли. Руки тремтять не від холоду – від слабкості.
– Порцеляна. Французька. Вона дорога…
– Цяцьки. Гаразд.
– Золото теж є. Небагато. Зі всього барака.
Він перебирає. Цокає язиком.
– А це що?
– Золота коронка.
Він зважує коронку на загрубілій долоні, нігтем колупає наліт.
– А що потім робитимете, коли все це проїсте?
Вона проковтнула.
– У нас є «Зінгер». Машинка. Робоча.
Ми можемо шити. І лікар є. Професор. Він лікувати вміє. Справжній.
Він усміхається.
– От ви, жиди… Скрізь пристосуєтесь.
Знову дивиться на золото.
– Мало. Дуже мало.
Вона тягнеться ближче до дроту, колючка рве рукав.
– Молоко… треба молоко.
Діти хриплять. Горять.
– Заради Христа…
Він різко піднімає голову.
– Христа не чіпай.
Ви ж його й розіп’яли.
Мовчання. Десь довго і надривно кашляє дитина.
– Гаразд, – каже він нарешті. – Буде молоко.
Але сала не обіцяю. І дивись… наступного разу несіть більше.
Він іде.
Вона ще стоїть, тримаючись за дріт, ніби він – єдиний, що не дає впасти.
Я ходив яром, звідки у 70-х дощами вимивало людські черепи з отворами від куль. Хлопчаки гралися ними. Учитель зібрав і закопав. А в 90-х почав збирати музей — усе, що випльовувала земля. Бо це треба показувати. Щоб не повторилось.
Павло Козленко, віце-президент благодійного фонду «Пам’яті жертв нацизму», купив на eBay фотографії євреїв, у гетто. За такі знімки сьогодні просять дорого – п’ятсот доларів за фото. Дізналися, що євреї збирають все, що пов’язане з Голокостом, і ціни підняли.
Але є й ті, хто не візьме грошей за це. В музеї багато речей із гетто і таборів.
Речі, які були грошима
У Музеї геноциду «Територія пам’яті» — не лише про Голокост. Там і про вірмен, ромів, кримських татар. І про нас.
Там є речі з гетто і таборів.
Цукорниця у вигляді груші. Самотні сережки. Годинники «на чорний день». Ложки з ініціалами. Дитячі черевики, з яких виросли назавжди. Зошити, де почерк обривається на півслові.
Ці речі продають. Їх зважують і оцінюють.
Це блюзнірство — і це реальність.
Але за склом музею вони знову стають тим, чим були: слідами життя, яке хотіли стерти.
Про тих, хто не зламався
Але було й інше.
Але я хочу сказати й інше. Велика кількість людей не піддалася спразі наживи. Так само, як були і є ті, хто не піддався пропаганді, не схибив, не довірився телевізору і не пішов вибивати сусідам двері сокирою. Багато хто ховав і вірмен, і євреїв. Багато хто, незважаючи на таблички на колючому дроті, що забороняють будь-яке спілкування з євреями під страхом смерті, приносили до них ночами їжу.
Хоча й самі жили надголодь.
Звернення і надія
Павло Козленко, керівник Музею геноциду «Територія пам’яті», звернувся до читачів «На пенсії»:
– Дорогі друзі, якщо у вас є якісь речі, артефакти, які свідчать про Голокост, і ви хочете, щоб це бачили люди, ми готові прийняти їх у дар офіційно, за актом. До нас у музей приходять екскурсії школярів. Вони дивляться і не залишаються байдужими. І ми кажемо їм: діти, подивіться, що може бути завтра, якщо росіяни прийдуть до нашого міста, не дай Боже. Що станеться з вашими будинками, з вашими близькими і що буде саме з вами.
І пишуть у Книзі пам’яті:
«Цього більше ніколи не повинно статися».
Ми, діти, постараємось. Дуже-дуже.
Читайте також:
