Одеський університет більше ніколи не буде Новоросійським. Так, він мав таку назву на рубежі 19-го та 20-го століть, коли там навчався Михайло Слабченко. Сьогодні фасад головного корпусу Одеського (не Новоросійського!) нацуніверситету прикрашає меморіальна дошка на честь цього відомого українізатора, історика, академіка.
У школі учнів називали хохлами
Він народився у селянській родині на Нерубайських хуторах під Одесою 9 липня 1882 року. Ось його спогади про шкільні роки: «Вчили мене спочатку вдома, потім у початковій школі, де дня не минало, щоб вчителі не називали учнів дурними хохлятами, тупими і лінивими хохлами». Ось тоді він і дав собі клятву – сприяти підняттю «на щит» українського слова, культури і традицій.
Через фінансові труднощі і вступ до університету дався нелегко, і потім навчання: Слабченка виключали за несплату. Після закінчення історико-філологічного та юридичного факультетів залишився при університеті, потім стажувався у Німеччині, де працював над дисертацією. З 1918 року Слабченко — приват-доцент університету в Києві та Кам’янці-Подільському, 1919-го — доцент Одеського університету. З 1919-го по 1922-й керував ним же організованим Одеським українським театральним інститутом імені Кропивницького. У 1920—1929 роках — професор Інституту народної освіти в Одесі, голова соціологічно-історичної секції Одеського наукового товариства і керівник Одеської філії кафедри історії України в Харкові (з 1926 року); академік Всеукраїнської академії наук з 1929 року. Його наукова діяльність охоплювала тривалі періоди історії України, саме з цієї тематики Михайло Слабченко став автором 13 масштабних робіт і понад 200 наукових статей.
За що потрапив на Соловки?
Як тоді часто бувало, з чим боровся, на те й напоровся: у січні 1930 року його заарештували, «призначивши» членом Спілки визволення України. Щоб вижити, підписав зізнання в абсолютно БОЖЕВІЛЬНИХ* звинуваченнях.
Відсидівши спочатку три роки в Ярославському політізоляторі, Слабченко потрапив на Соловки. Відсидівши, працював бухгалтером у Кіровську, потім переїхав до Первомайська (нині Миколаївська, а тоді Одеська область). Там жив його син Тарас з родиною. А потім настав 1937 рік. На початку жовтня Тараса заарештували, а наприкінці жовтня – розстріляли. Самому Михайлу Слабченку дали новий термін – ще 10 років. І він зумів вижити! Повернувся до Первомайська, якийсь час навіть учительствував – до наступного спалаху антиукраїнізму, коли колишнього академіка було названо політичним трупом і, як наслідок, сталася заборона на професію. 1950 року з’їздив до Одеси, зустрівся з Ковбасюком, який колись ходив у аспірантах у доктора історичних наук Слабченка. Той вже був проректором університету. У проханні про працевлаштування своєму наставнику відмовив. Чи варто його за це звинувачувати? Не кожен готовий ставити на кін стільки, скільки поставив Слабченко. Тому що не кожен ставить перед собою велику мету. Для об’єктивності скажемо, що цей Ковбасюк гідно потім увійшов до плеяди одеських вчених, які серйозно досліджували історію України. Наріжним каменем цієї плеяди був «дурний хохльонок» Слабченко.
***
1952 року Михайло Слабченко, який життям довів, що він не тупий, не лінивий і не хохол, а тямущий працьовитий українець, помер просто на вулиці в Первомайську. Випускника Одеського(!) університету там і поховано, адреса цвинтаря – вулиця Одеська. Є у Первомайську і вулиця Академіка Слабченка. А в Одесі – немає.
PS. У книзі «Українська інтелігенція на Соловках» (це емігрантське видання побачило світ у Німеччині 1947 року) про Михайла Слабченка залишилися такі рядки: «Якщо зараз Одеса – це українське місто, то перш за все ми маємо дякувати Михайлу Слабченку та його однодумцям, які першими українізували Одесу».
*Про «шпигунів» і божевільні звинувачення
Тут, з дозволу шановних читачів, трохи хочу відволіктися від теми Слабченка, щоб пояснити, що таке БОЖЕВІЛЬНІ звинувачення того часу. Колись я, херсонський газетяр, готував для публікації огляд щойно виданого товстенного тому із серії «Реабілітовані історії» – про тисячі репресованих у сталінський період мешканців Херсонщини. СБУ, відкривши архіви, відчинила просто ворота до пекла!
Серед моря трагедій мене особливо жахнуло одне беззаконня. Під час обшуку у колгоспного пастуха (надійшов сигнал, що він – шпигун) у сараї виявили дореволюційного видання латинсько-російський словник. Безліч аркушів видерли на куриво (самокрутки). Що ж, з чоловіка зняли звинувачення у шкідництві. Його визнали ШПИГУНОМ! ЛАТИНСЬКИМ! І відправили на Соловки, де «шпигун» і згинув.
