Тягу до поезії батько намагався вибити ременем
Народився Андрій Самойлович у невеликому містечку Обухові, що за п’ятдесят кілометрів від Києва, в сім’ї шевця. Займатися віршуванням хлопчик почав з раннього дитинства, і винуватицею цього мимоволі стала його мати. Вона чудово співала, але всі її пісні закінчувалися однаково трагічно, і хлопчик почав переписувати їх так, щоб кінець пісні був щасливий. Крім того, його дядько Микита познайомив племінника з віршами Шевченка та інших відомих поетів, читав йому Біблію. До восьми років, коли Малишка віддали до школи, він уже вмів читати і рахувати.
Сім’я майбутнього поета була багатодітною – одинадцять дітей, і Андрію з раннього дитинства доводилося допомагати батькам. Він підробляв у заможніших сусідів, грав на гармоніці на весіллях. Йому було лише шість років, коли його почали запрошувати як «музику» на молодіжні посиденьки.
Батько мріяв, що усі сини підуть його стопами, і навчав їх шевській майстерності. Але Андрія це заняття мало цікавило, весь вільний час він присвячував складанню віршів, які записував у спеціальний зошит. Батько був дуже невдоволений цим, сердився і казав, що у сина «мухи в голові». Одного разу він навіть відшмагав сина ременем, а зошит порвав, але Малишка це не зупинило.
Від табору врятував Хрущов
Після семирічки Андрій Самойлович поїхав до Києва вступати до медичного технікуму, але спізнився на іспити. Прийняли його лише наступного року. У цей час в житті сім’ї сталася трагедія: заарештували і розстріляли брата Андрія – Петра Малишка, який виступав проти радянської влади і займався підпільною діяльністю. Андрій дуже тяжко переживав втрату.
Після медичного технікуму Малишко зібрався до Києва вступати до інституту, «вчитися на поета». Батько категорично заборонив йому це, але Малишко, який мав вибуховий темперамент, підпалив суху гілку, підніс її до солом’яного даху хати і заявив: або їду вчитися, або спалю. Його мати, перекручуючи слово «оратор», називала сина «орателем». Сама того не бажаючи, цим словом вона розкривала його справжній характер.
Закінчивши технікум, Малишко вступив на літературний факультет Київського інституту народної освіти, нинішнього університету. Там він познайомився з Максимом Рильським, який був одним із викладачів і керував літературною студією.
Після закінчення інституту Малишко повернувся до рідного Овруча і викладав у школі літературу. Потім він відслужив до армії, перейшов на творчу роботу, його почали друкувати. Коли почалася війна, Андрій Самойлович вирушив на фронт як військовий кореспондент. Підірвався на міні, був контужений.
Після війни Малишко повернувся до творчої роботи. Коли до Києва приїхав Каганович, Малишко під час одного з виступів звинуватив його в організації голоду в Україні 1933 року. Буквально за кілька годин поета заарештували, але за три дні він повернувся додому. Як казали, вибратися йому допоміг Хрущов, який дуже любив вірші й пісні Малишка, називав його «сонцем української поезії». Але навіть заступництво Хрущова мало що міняло, бо поет завжди казав, що думав, і нікого не боявся.
«Послав» Твардовського нецензурними словами
Андрій Малишко був дуже товариською людиною, любив компанії, рибалку і полювання. Найчастіше відпочивати він їздив з Максимом Рильським та Остапом Вишнею. А ще любив кумедні іграшки і радів, як дитина, коли Валентина, дочка від першого шлюбу, їх купувала. Крім того, Андрій Самойлович був азартною людиною і з задоволенням грав у підкидного дурня. Щоправда, програвати не вмів зовсім: сердився, кричав, жбурляв карти, але тривала буря зазвичай недовго.
Особисте життя Малишка було бурхливим. Першою його дружиною стала Дар’я Лівшиць, з якою вони разом працювали в редакції однієї з газет. Вона дуже любила Малишка, а вся його родина дуже цінувала невістку. Сам же поет ставився до дружини прохолодно, і за кілька років вони розійшлися. Потім був недовгий шлюб з Майєю Федоровою, донькою якогось воєначальника. Вона навіть стрілялася, коли Малишко її кинув, але залишилася живою. Втретє поет одружився через 10 років, і цього разу на все життя. Його останньою дружиною стала Любов Забашта, українська поетеса і драматург.
У 1950-х роках Малишко написав свої найвідоміші вірші, багато з яких поклав на музику Платон Майборода. До речі, Малишко і сам міг написати музику до своїх пісень не гірше, але рідко цим займався. Окрім віршів, поет перекладав іноземних письменників, написав сценарії до документальних фільмів – «Квітуча Україна» і «Ми з України».
Якось Твардовський, з яким Малишко був добре знайомий, запропонував йому переїхати до Москви і стати «знаменитим російським поетом». Недовго думаючи, Андрій Самойлович пояснив автору «Василя Тьоркіна», що він думає про цю ідею – переважно у нецензурних виразах.
Втім, у житті поета траплялося всяке… Наприклад, свого друга Володимира Сосюру Малишко назвав «буржуазним націоналістом». Після цього Сосюра більше не написав жодного рядка, захворів і невдовзі помер. Малишко все життя не міг собі цього пробачити, а на похороні, замість затвердженої промови, висловився про те, хто насправді скоротив життя поетові. Його знову відвезли до «компетентних органів». Після цього Малишко більше не писав і у 57 років помер від інсульту в київській лікарні «Феофанія».
Останнє, що написав, була пісня
Андрій Малишко написав понад 100 пісень, але найвідомішою стала «Пісня про рушник». Вперше ця пісня прозвучала у фільмі «Роки молоді», 1958 року, у виконанні Олександра Таранця і одразу ж здобула популярність. Потім з’явилися такі пісні, як «Знову цвітуть каштани», «Вчителька моя», «Білі каштани». А останнім твором поета, який він написав у лікарні за тиждень до смерті, стала знаменита «Стежина».
Ірина Валентинова
